викладає тоненьких цурпалків решіткою – шар уздовж, шар упоперек. Підхоплює всю ту конструкцію – і не розвалюється ж! – пхає у грубку. Сірником чирк! У грубці спалахує полум’я.
– Толю, ти геній! – усміхається Санджив.
Тьмяний хитається, хапається за Санджива, аби не звалитися. Та він же п’янючий!
– Пляшка де? – похмуро кидає Уляні.
– Буде тобі пляшка, – спокійно відказує та. – Спочатку кажи, що зробив.
– А не бачиш? – геній Толя киває в бік грубки.
– А піч?
– Ходи вичистив. Глиною з герметиком тріщини замазав. Тиждень сохнутиме, – ледь ворушить язиком. – Щоби не топили, бо знову… межигірка… Піч із межигірки… То добре. Стоятиме…
– Як же без печі тиждень? – Уляна ніяк не вгамується. Уже й пляшку з кишені дістала, уже й простягнула п’янчузі, а все розпитує, наче їй тут скніти.
– Грубка є! Дров, звісно, більше візьме… Зате на ній готувати можна. І зігріє…
– Дякую, Анатолію.
– А… Пусте. – Геній ховає пляшку, підхоплює важку торбу з інструментом. Прощайте. Суне-хитається, припадає на ліву ногу. Та воно ще й кульгаве!
Майка стовбичить посеред кімнатки, на очі навертаються сльози. Тьмяний пішов. Сивий Валерій Михайлович уже каптур куртки на лоба насунув, бородань крутить шалик навколо шиї, Уляна на двері зиркає. Люди тануть, наче сніг. Їй тут одній лишатися?
– Може, допомогти чимось? – Уляна склала дрова рівною гіркою, вимела підлогу, підсунула до грубки ящик, накрила його рядниною – от і крісло.
Майка лишень хитає головою – ні.
– Я під вечір зайду. Розповім, як із грубкою впоратися.
– А зараз із нею… що робити? – Майці страшно.
– Дрова підкидай.
Уляна останньою виходить із сірої хатки, залишає по собі на столі дві білі свічки й сірники. Майка дивиться їй услід, помічає на вхідних дверях важкий засув – і без ключа можна замкнутися зсередини, ніхто не втрапить.
Так і буде! Бац тим засувом. Руки тремтять. Тиждень… Тільки до наступної п’ятниці. Грошей трохи лишилося. Печиво «Зоологічне», чай… До грубки спиною прилипла – тепло. Тиждень витримає. Вікна чимось завісить, павутиння віником збере, тапчан до грубки підсуне…
Згадала про грубку, роздратувалася – нема часу й посидіти. Усе годувати ненажеру. Присіла біля грубки навпочіпки, голими руками за гарячі чавунні дверцята вхопилася…
– Дідько! – відхопила руки, на підлогу впала. – Матінко…
На попечених пальцях пухирі.
– Клятий, вонючий хутір! Клята, вонюча хата! Клята, довбана піч!
Води! Де?! А нема! Вискочити з хати, долоні у сніг. Боже ж, як боляче! Пухирі лопаються, на пальцях кров. Клятий хутір! До дверей. А там засув. Як скривавленими пальцями торкнутися?…
Майка труситься біля дверей, ліктем упирається в засув – піддайся ж, бачиш же… Засув хрипить, ніби хто йому в горлянку вчепився, зрушає… Майка вибігає на подвір’я, падає на коліна, руки у сніг. Ілюзія може далеко завести, та й на краю землі реальність дарує тільки справжній біль.
Поштарка Галя хоч і ходила до храму, як настрій, постувала