і є з чого радіти – не за господаря йдеш заміж, а за безхатченка! Щоб вам повік добра не діждати з таким-от женінням!»
А чи пам’ятаєш, рідна Міловице, вже після того, як ти вийшла заміж за Ілька й почали ви жити вкупі всі, як чогось ураз дуже посмутнів був і став увесь час ходити задуманий твій брат Тимко?
Якось одного дня зайшов він в обід до хати, сів на покуті, склав докупи грубі короткі пальці свої й тяжко зітхнув. А твоя мати, Міловице, з чимось саме бабралася біля припічка.
«Де батько?» – спитався її син, а твій брат Тимко, наче й сам не знав, що батько в хліві біля своїх двох волів був.
«Як це – де? Надворі. Пораються із Ільком. А ти чого увесь час такий замислений?» – дивлячись з-під ліктя на Тимка, дивувалася твоя мати Горпина.
«Маю я, мамо, одну думку, – сказав тоді Тимко. – Якби батько й ви не були проти, хотів би я поїхати в Америку. Кажуть он люди, що за океаном можна швидко заробити гроші. А тоді б я повернувся, та й жив би по-людськи, ще й вам би чимось допоміг. А то ж самі бачите, яка в нас тіснота! Хата стара, сніпками покрита, вдягнутись у що путнє нема. А так – поїду… Та й не сам же, із хлопцями. І то треба мені збиратися, бо їдуть скоро…»
На ці Тимкові слова твоя мати, Міловице, кинула на стіл ганчірку та й сіла собі і задумалася, бо вона вже не раз чула, як говорили люди в селі про Америку, та й багато хто там побував із сільських. А ще – з тих, що назад у село поверталися, й справді деякі господарями поставали!
Але ніколи й не думала твоя мати Горпина, Міловице, щоб син її теж наважився так далеко з дому їхати. Хоча… Хто-хто, але ваш Тимко кращого життя таки вартий був: і розумний, і до роботи всякої брався, а що вже вмів співати гарно! Не раз ти, Міловице, підслуховувала, як на вулиці затягували дівки й хлопці пісень. І тоді твого брата Тимка було чути з-поміж усіх найкраще.
Сам же Тимко й вивчився був грати на чужій гармошці, бо своєї купити не мав за що.
З якогось часу почали ви помічати, Міловице, що вчащає Тимко на посиденьки до дядька Олекси, той жив на самім краю села.
А в того Олекси, пам’ятаєш, Міловице, було два хлопці, й батько їм якось привіз із базару того дурного гостинця. Ох і кричала тоді на все село дядькова жінка Наталка! Але де вже вона могла дітися, коли гроші були витрачені і ніхто гармошки назад не візьме? От і почали Олексині хлопці вчитися грати.
Знайшовся для них і вчитель – кривий Микитка, він за навчання плати не брав. Бувало, наллє тітка Наталка коли дідові Микиті чарку, як попросить його до хати. А то – грають собі хлопці з дідом десь під вишнями чи на колодках. От біля хлопців, у Микитки того кривого, й Тимко ваш собі на гармошці грати вивчився.
Пам’ятаєш, Міловице, що відтоді, як де тільки збиралися хлопці й дівчата вкупі, то найчастіше на гармошці грали не хлопці Олексині, а твій брат Тимко?
Через це твоя мати й надіялася, що колись її син повинен буде вибитися в люди, бо ще й до того ж і письменний був! І чому б йому було й не поїхати в Америку? Другі ж їздили. І всі поверталися з грішми. І от би й ваш Тимко…
«Он повернувся Порфира. Привіз гроші, та ще й золотом!