перехрестилася Зоська.
Степанові від того спомину пішов мороз по шкірі. Хоч ще був зовсім малим, але та страшна картина засіла в голові навіки: широка лава, а ній – скривавлений Іван… Мертвий. Шкіра звисає пасами. Лице в страшних синцях. Чорні великі мухи… Ледь чутний шепіт-шелест жіночих голосів навколо:
– Зельонка… То Зельонка зробив з ним… За кропиву на межі…Тс-с-с…
Графський гайовий поляк Зельонка не відчував за собою вини за те, що вбив Івана: нема чого збирати кропиву коло графського лісу. Ну і що, що майже на своєму городі. Граф своїх поляків у біді не залишить. Що, дарма звозила їх графська родина сюди майже сотню літ з Великої Польщі, давала роботу на фільварку, кращі земельні наділи, офірувала на костел? Адвокат графа довго відстоював у суді правду – свою, графську. А по тому старший брат аж позаздрив мертвому Іванові: власну корову довелося продати, щоб віддати судові витрати за гріх брата, жінка голосила і кляла покійника на все село. Опісля ніхто не випускав коней на нічний випас: зайдуть на панську стерню – доведеться відробляти на жнивах. Ні ягід, ні грибів, ні хмизу, ні кропиви на узліссі графського лісу ніхто більше не збирав.
Та війна не потребувала смерті маленьких сіл: вони мали бути придушені, але живі, щоб годувати решту божевільного світу, який мусив стати інакшим. Солдати поїхали, і село видихнуло з полегшенням. Поки втрати були невеликі: єврейські сім’ї чогось вивезли, як і майже все їхнє добро. Були люди – і нема, наче й не жили поруч. Лиш саморобна лялька маленької Ханни осиротіло дивилася в небо очицями-намистинками з осінньої калюжі. Сільські жіночки навіть втішалися: не будуть тепер чоловіки останні злоті в корчму нести. Поки нова війна видавалася не страшнішою за звичний передновок, а завтра… А до завтра треба просто дожити: хто зна, може, й швидко закінчаться ті незрозумілі зміни. Та за тиждень війна нагадала про себе: солтис Михальчук і гайовий Зельонка почали обходити селянські двори. Рев худоби, квичання свиней супроводжували їхній перехід від хати до хати. Перелякані тварини завертали навіженими від болю очима і за мить стріпували новими гумовими пластинами-кульчиками. У синій шкіряний зошит солтис Михальчук, слинячи час від часу хімічний олівець, дбайливо занотовував: у кого, що, скільки і яке приблизно по вазі. Господині плакали і притискали до себе дітей. Ґазди мовчки бралися за сокири і затято рубали дрова до ночі.
– Вважай, Йване, жеби всі яйця, молоко, м’ясо поздавав, – ковзнув строгим поглядом по Дідичу солтис. – Від завтра бідони стоятимуть біля графського двору, – обернувся до Зоськи.
Усміхнена, але бліда Зоська кивнула. Кутики вуст тремтіли, бо страх голоду заходив у душу.
– То вам єще пощастило, що тільки одну дитину маєте, – кинув староста погляд на принишклого Степанка.
– Ги-ги… – видав Зельонка, зблиснувши металічними зубами.
Йван умить став як заграва. Зосьці щось зойкнуло всередині. Сусід Тадеуш, що допомагав тримати худобу, недобре посміхнувся. Пригладив пшеничного чуба. Вичекав, коли влада пішла за поріг, поплескав Івана по плечку:
– Що,