ставали більшими. Але вона все одно була добра й нагадувала білу хмаринку з синіми краплинами неба. З таких не буває дощу.
– А я хочу бути юж великим, – сині очі Степана дивилися серйозно.
– Нє, не треба тобі того, сину. Я так люблю тебе, Степку… Ти єще малий, не розумяш тего. А тепер, хто єст велький, той юж на войну ідзе. А там ніхто нікого не любить, разумяш? Там альбо життя, альбо – смерть. Там тілько вбивають і калічать молодих хлопців… А їхні матки вдома плачуть. Не є то добре, – зітхнула мати.
– Але я не буду вбивати і калічити. Я буду там сильним… і матиму сильних товаришів… і ми з ними всіх поганих людей виженемо в болото… чи до моря… І вони собі нєх по морю пливуть далеко від нас! – запально розмахував руками Степанко.
– То не та война, цо ти бавишся з інними хлопаками, кеди корову пасеш, – усміхалася Зося і, перехрестивши сина, вкотре сказала: – Малий ти єст… Бережи тебе, Матка Боска і Єзус Христос. Біжи до Владка і Тимка, бався. Тілько ніц не розказуй про те, що ми свиню зарізали, добре? То не можна нікому знати, бо прийде солтис і забєже все м’ясо і сало, і будеш голодний.
– Добре, – кивнув Степан. – А Марціну можна сказати?
– Марціну можна, але дуже ціхо, жеби ніхто не чув.
Та улюбленець Степанка рудий Марцін вже й так усе знав. Трирічний котяра знав геть усе: коли мають пригнати з пасовища корову і доїти її, де Зося заховала глечик з солониною для найгірших часів, чи те, що в його господарів уже закінчуються припаси і треба рушати на мишкування. У березневих війнах кохання суперник протягнув зубами по його морді, і тепер Марцін мав довгий шрам з одного боку, тож крива усмішка довершувала образ наглого і витривалого кота. Він дозволяв Степанові себе гладити й уважно слухав малого довгими прохолодними вечорами. Зле бути одному…
– Знаєш, Марціне, а теперкай ні ковбаси, ні вудженини не буде, – малий скривився і звернув погляд вгору. Кіт підняв морду і примружив очі. Ця картина спогадів була незабутньою і найкращою… На ті вишневі кільця, що обліплювали верх комина під самісінькою стріхою перед Різдвом і Великоднем, обоє любили дивитися довго і незмигно. Так пахнув рай, до якого готувалася втрапити мати, що особливо довго молилася перед святами. Степанко теж бубнів поруч слова молитви, які мала почути сумна Матінка Божа в красивому зеленому платті і з відкритим пораненим серцем. Вона не хотіла м’ясного, бо жила на небі, де було всього вдосталь, але ковбаса з-під стріхи опускалася лише двічі на рік, в особливі дні на честь її маленького сина, якого вона тримала вільною рукою. Поруч, на другому образі, він був уже великий і теж мав скривавлене відкрите серце і серйозні очі. Молитва була перепусткою до ковбаски… Степан сподівався колись таки бодай одним оком побачити те місце, де багато їжі і не треба пильнувати, як на землі, коли хоч трохи дозріє зерно чи черешні в графському саду. Йван молився лише зранку, швидко і з опущеною головою, далі голосно зітхав і зі словами «Один кінь юж помолився, а другий чекає» рушав до роботи, бо той хліб насущний, який просили