смішно? – сказав Майлз, потираючи підборіддя – насправді потираючи. – Ти не знайдеш мого улюбленого Шекспірівського монологу в жодній п’єсі. Тому що… – і коронна фраза: – насправді це сонет!
– Бодай мене, – пробурмотіла Гелен.
– Люсі, – прошепотів Джордж, – ти хоч уявляєш собі, якого монстра ти вивільнила?
– «Її очей, – промовив Майлз, повертаючи своє обличчя до неба, – до сонця не рівняли!»[7]
І тоді я ліг на спину на галявині й заплющив очі, вже склеївши губи у мовчанні й невігластві. Якщо ця творча справа мала зробити нас повільнішими та більш упевненими, чому тоді я ніколи не почувався таким сором’язливим і скутим, як зараз? Аліна казала щось про те, що ми навчимося рухатися крізь цей світ, природно реагуючи на інших, і це миттєво прикувало мою увагу: для хлопця, який не здатен перетнути залюдненого місця, або розділити диван із батьком, або стояти поряд із дівчиною, яка йому подобається, не втрачаючи дару мови, це був дар, вартий надбання. Але я не придбаю його, мнучи чиєсь незнайоме обличчя, або вдаючи, що мої кістки зникають одна за одною, або слухаючи Шекспіра у тріскучому виконанні якогось самовпевненого богемного покидька, який завчив поезію напам’ять. Я лише хотів знати, що робити зі своїми руками, ось і все. Куди мені подіти руки?
Якщо моє завдання було приречене, то тепер до того ж здавалося, що в ньому є щось нечесне та безславне. Я брав участь в обряді ініціації до спільноти, до якої не бажав приєднуватись і яка не потребувала мене у своїх лавах. Гелен мала рацію: нечесно марнувати їхній час. Я із чемності дочекаюся кінця дня, а тоді піду, не отримавши номера телефону. Образ Френ поблякне, почуття теж, як при одужанні від легкої застуди. Чи, може, збожеволію – вже скоро я про це дізнаюся.
Сидячи на землі зі схрещеними ногами, Майлз розповідав сумні історії про смерть королів, а я слухав, підставивши обличчя сонцю. Якщо не вмію цитувати Шекспіра, то принаймні можу засмагати.
Я відчув прохолоду тіні на обличчі.
– Чарлі, можна тебе на одне слово?
Я заснув. Інші давно пішли, і зараз Аліна з Айвором сиділи навпочіпки біля мене, мов детективи над тілом на пляжі.
– Звісно, – сказав я, підвівся і став між ними, хоч мені паморочилося в голові. Холодний піт котився по спині, коли вони вели мене до будинку. Вони бачили мої папери й знають, що вони фальшиві, і тепер мене відведуть на альпійську гірку й розстріляють.
– Гей, чудово попрацювали сьогодні, – сказав Айвор, і я спитав себе, у якій частині було чудово. Бути листком, що сохне на сонці? Робитися таким маленьким, яким тільки зможу?
– Ми хотіли, щоб ти поглянув на це, – сказала Аліна, простягаючи мені переплетений документ. – Це текст, яким ми користуємось. Ти, звісно, знаєш цю п’єсу.
Я похитав головою і кивнув водночас.
– Що ж, у понеділок у нас читання п’єси. Нема про що хвилюватися, ми не вимагаємо відшліфованого виступу…
– Але ми хотіли б, щоб ти поглянув на хлопця на ім’я Самсон, – сказав Айвор. – Він один із клану Капулетті.
– Трохи самовпевнений хлопець, – додала Аліна.
– Однак