нашестя зомбі. В мене ж удома був безумний татко й багато рідкісного джазу на платівках. Мені й самому не хотілося туди вертатись.
Або залишатися вдома. Того літа моїм великим проєктом було уникати батька. Я навчився оцінювати його психічний стан, зважаючи на звуки, які він видає, стежачи за ним, наче мисливець. Стіни були по-японськи тонкі, й доки він мовчав, можна було спокійно зариватися глибше під душну ковдру – атмосфера в кімнаті була мов вода в покинутому акваріумі. Якщо до десятої не було ніякого руху, це означало, що в батька видався один із його «постільних» днів і можна спускатися. В роки нашого процвітання, повного банківських позик, батько придбав домашній комп’ютер за рекламою в газеті: ящик завбільшки з картотеку, я впевнений – із бакеліту. Якщо батько залишався в ліжку, то я міг щасливо згаяти ранок у коридорах та шлюзах «Doom» чи «Quake», готовий натиснути кнопку монітора, зачувши його на сходах. Комп’ютерні ігри вдень переповнювали мого батька гнівом, який навряд чи можна було назвати раціональним – так ніби я стріляв у нього.
Але зазвичай близько дев’ятої я чув, як він ворушиться і плентається до туалету, розташованого по інший бік від моєї койки. Жоден будильник не діяв так ефективно, як звук того, що мій батько справляє малу потребу біля моєї голови. Я підстрибував, хутко натягував учорашній одяг і прокрадався вниз, безшумно, як ніндзя, щоб подивитися, чи залишив він свої цигарки. Доки лишалося десять чи більше, можна було спокійно взяти одну й швиденько сунути в гаманець свого наплічника. Я снідав тостом, стоячи за барним столом (ще одна риса будинку, що втратив свою новизну, – їсти на табуретках), і йшов, перш ніж він спускався.
Але якщо не встигав, то він з’являвся із заспаними очима та вм’ятинами від наволочки, досі помітними на обличчі, і ми незграбно штовхалися між чайником та тостером, мимоволі втягуючись у нашу гру.
– То це сніданок чи обід?
– Вважаю це другим сніданком.
– Витончено. Вже майже десята…
– Хто б казав!
– Я не міг заснути до… ти не міг би користатися тарілкою?
– Я маю тарілку.
– То чому тут крихти на кожному…
– Бо я не встиг…
– Просто їж із тарілки!
– Ось тарілка, ось вона, у мене в руці, тарілка, моя тарілка…
– І відклади це.
– Відкладу, коли закінчу.
– Не залишай це в раковині.
– Я не збирався лишати це в раковині.
– Добре. І не треба.
І далі, далі, так само банально, недотепно саркастично й дражливо – не так розмова, як смикання за вухо. Я ненавидів те, як ми говоримо між собою, і все ж зміни вимагали тону, яким не володів жоден із нас, тому ми замовкали і батько розвертався до телевізора. Колись, можливо, це приносило якусь хуліганську насолоду, але прогул передбачає, що ти повинен бути десь в іншому місці, а жоден із нас такого місця не мав. Я лише знав, що батько не любить залишатися сам, тому йшов.
Більшість