що хочеш, сіяти де хочеш, де тобі самому здається найкраще. І доки там десь кричали про остаточне відмирання дрібновласницьких нахилів, доки писали, що треба зовсім передати присадибні ділянки колгоспам, бо люди, мовляв, самі од них відмовляються, дядько недосипав, недоїдав, а, повернувшись із колгоспного поля, товкся та й товкся на своєму городі…
Докуривши цигарку, Іван брався нарешті за газети. Починав з міжнародних подій. Про те, що діялося під боком, і без газет можна довідатись. А закордон є закордон, то тільки на карті поряд.
Тож читав спершу повідомлення з Берліна, із ставки фюрера. Потім, що пише про те ж саме Париж, а за Парижем і Лондон. Після кожного повідомлення дядьки обов’язково посперечаються: де правда, а де брехня. Одні ставали за німця, інші – за француза чи англійця. Врешті доходили згоди, що брешуть і ті, й ті.
– Ось послухайте, які німець на Англію бонби скидає, – гортав тим часом газету Йван. – Десять тонн одна бонба!
– Десять тонн! Скіки ж це, як на пуди перевести?
– Десять тонн!.. А-яй-яй!
Це – Курочка. Дрібненький, щупленький, гостроносий, ще й чубчик, як гребінь. Й одне око темніше, а друге – світліше. Тому, мабуть, і не дивиться обома відразу, а, голову набік схиливши, блим-блим то одним оком, то другим. І завжди всьому дивується. Що для іншого – річ найбуденніша, для Курочки – Америка. Зустріньте, для прикладу, привітайтесь та запитайте:
«А куди це ви під дощ ідете?»
«Під дощ? Та невже?»
Наче на нього й не капа. Дивиться на вас такими очима, що вже і ви починаєте задирати до неба обличчя: чи й справді йде дощ, чи то вам тільки здалося…
– І то скажіть: десять тонн! – продовжує дивуватися Курочка.
– Це якби на наше село – була б яма під рибу!
– І не кажіть!
– А люди все гинуть… Німці, французи – всі чиєїсь матері діти…
– То вже так…
Замовкнуть. Потягнуться за цигарками, бо не один на війні побував, смерті понюхав. Той на імперіалістичній, той на громадянській, а той на обох, так що знають по чому фунт лиха. Це молодим воно забавка: як побачать гвинтівку, аж трусяться, а старшим – вік би її, зброї тієї, не було!
Іван знову узявся за газету, щоб пошукати, що іще є цікавого, та не встиг:
– А погляньте, хто ото йде!
Всі враз повернули в той бік голови.
Серединою вулиці повагом простувало сільське начальство. Твердохліб – голова правління артілі, Нешерет – голова сільради, директор школи – Колядко. Ішли не в один ряд, хоч вулиця була не вузенька, а журавлиним ключем: Твердохліб – попереду, а обіруч, на корпус позаду, – Нешерет і Колядко. На всіх – хромові чоботи і сині штани-галіфе. Так що, якби присісти та подивитись із низу до пояса, то й не розібрав би, де Твердохліб, де – Нешерет, а де Колядко: три пари блискучих чобіт, три галіфе – мельк-мельк перед очима. Твердохліб ще й у напіввійськовій захисного кольору «сталінці» з твердим, як обруч, коміром, і такого ж кольору картузові, посадженому міцно на голову. Привіз