таких аж два: одного повісили у сільраді, другого – в конторі правління артілі. Люди одразу ж охрестили їх віялками, бо поки додзвонишся, то ручку попокрутиш. Та ще й до того ж треба було кричати щосили, щоб тебе в районі почули. Тож коли хтось дзвонив із сільради або контори, – на півсела було чути: «Га?! Що?! Та дужче кричіть, бо нічого не чую!..»
З конторою можна було розмовляти тихіше – не надривати горлянку, але щоб повідомили якусь таємницю, не могло бути й мови, тож Нешерет лишень спитав, чи Володимир Васильович на місці та попросив передати, що він зараз буде.
Надворі стояла ота благословенна пора, коли вже не літо, але ще й не осінь… Ні, таки уже осінь, бо й обжалися, й обмолотились, і виконали першу заповідь перед державою… Але осінь ще не ота: запнута хмарами, прибита мжичкою, пронизана сирістю, а ясна, чиста і свіжа, як молоденька хазяєчка, якій все в новинку, все наче забавка. Вона усміхалася людям такими ласкавими днями, що не можна було не замилуватись нею, і люди, одриваючись од щоденної праці своєї, мимоволі на неї задивлялися – і яснішали обличчя, і лагіднішали очі. Один тільки Нешерет не помічав нічого, а тримаючись руками за кишеню, де лежав пакет із п’ятьма сургучевими печатками, пиляв до контори колгоспу. На ньому було все те ж празникове галіфе і хромові чоботи, хоч сьогодні не пахло святом і всі довкола ходили в буденному. Але з десяток років тому, коли Нешерет лише починав головувати, в село навідався голова райради Путько та й застукав його у вилинялій сорочці, в полотняних штанях, ще й босоніж:
– Старцювати зібрався? – з притиском наказав: – Ти мені той… Щоб я більше тебе в оцьому не бачив! На носі собі зарубай: ти тепер не хто-небудь, а представник радянської влади… То ж і ходи… соответственно…
З тієї пори тарасівці вже не бачили босих ніг свого голови, і полотняного, домотканого одягу. Нап’явши празникове, Нешерет вже із нього не вилазив, а пізніше розжився і на галіфе та хромові чоботи.
Спершу почувався незручно, згодом так звикнув, що без хромових чобіт вже не міг і кроку ступити. До того ж іще одну, зовсім уже несподівану вигоду принесло йому святкове вбрання: жінку Настю, яка досі ганяла його, мов солоного зайця, наче підмінили. Все її єство, виховане на заощадливості та бережливості, на побожному ставленні до нового вбрання, яке уже як надів, то ні повернись у ньому, ні тернись, – вся її хазяйновита натура повставала проти того, щоб людина, одіта в празникове, та виконувала чорну буденну роботу. Вона не те що бачити – уявити собі не могла чоловіка в синьому галіфе (по тридцять карбованців метр набору!) з лопатою чи сокирою в руках. Або в нових хромових чоботях – і з вилами у гнояці. І потроху-потроху вся ота робота лягла на її плечі, а згодом і на синів, як попідростали; сам же їх тато, ледь розплющивши очі, ускакував мерщій у галіфе, і жодна трясця не могла б його витіпати з отієї рятівної одежини.
То ж Петро Нешерет звично вимахував у галіфе по дорозі до контори колгоспу і все сушив собі голову, для якої лихої години знадобилися районові підводи