– повернули майно, дописав: «Начальникові вокзалу. Відправити товариша Приходька у Хоролівку».
Паном повернувся додому Васильович. Як зайшов до контори, то у Твердохліба й щелепа донизу одвисла. Думав, що чоловік давно у Сибіру, а він, – здрастуйте вам! – на порозі. Не інакше – утік!
Читав Твердохліб категоричний наказ із області повернути все майно Приходькові, читав і блід на виду. Та вони там що: подуріли? Куркульню назад повертати! Врешті, трохи отямившись, буркнув Приходькові зайти завтра вранці, а сам на коня та в район.
Повернувся з Хоролівки ще лихіший, ніж був. Мало, що його не схотіли й слухати, а ще й добре намилили шию. Попередили: ще один такий випадок – прощайся з партійним квитком!
Коли наступного ранку Васильович прийшов до контори, Твердохліб на нього й не глянув. Похмуро сказав, щоб забирав, що йому там належиться.
– А я забирати не буду, – відповів твердо Васильович. – Ви забирали, ви й привезіть, і на місце поставте.
Повернувся і вийшов.
Того ж дня йому привезли все майно. Заносили в хату ліжко і стіл, скриню з одягом, все домашнє начиння – Васильович і рукою не поворухнув, щоб помогти. А коли його питали, де ставити, відповідав:
– Ставте, де брали.
Дядьки почували себе дуже незручно, один Курочка сокотав коло саней, підкочувався радісним клубочком до Приходька:
– А я що казав: правда завжди наверх випливе!.. Заносьте, хлопці, заносьте, ще й могорича заробимо!..
Він же й відповів Васильовичу, коли той поцікавився хмуро, а чому не пригнали разом і худобу:
– Так що Твердохліб не велів. Сказав, що не великий пан – візьме й сам.
Васильович, однак, по худобу не йшов. Ні того дня, ні наступного. Щось зламалось у ньому, якась нехіть до всього сповнила невгомонну досі натуру; йому було мов аж байдуже: стоять кошара й стайня порожні чи щось у них ворушиться. Навіть у хаті ладу не дав: узявся був діставати одіж із скрині, та й рукою махнув. І коли Тетяна зайшла йому помагати, сказав:
– Хай уже так… Ось повернеться Данилівна, отоді й розберемось…
Данилівни й сина не було цілий місяць, хоч Приходькові й пообіцяли в області, що сім’ю його повернуть негайно, але ж поїзд отой не стояв на місці, а котив та й котив, поки опинився у Прибайкаллі, в отому кінечному пункті, де мали жити розкуркулені. Так що Данилівна надивилася світу в безплатній тій подорожі! Тож поки писали офіційного листа, поки той лист мандрував по інстанціях, а потім трусивсь у поштовому вагоні, поки розшукували Василя і Данилівну (бо її, куркульню, наче маком сипонуло в неосяжні сибірські простори), місяць і збіг. І весь оцей місяць не виходив на вулицю Васильович.
Більше сидів у хаті. Спершу взявся лагодити упряж, та згодом і кинув: відчував себе так, мов робив те із примусу. Зібрав хомут, одволік у комору, звалив байдуже в куток, хоч раніше акуратно розвішав би на спеціально вбитих кілочках, а якби побачив, що хтось отак кинув, – надавав би по шиї. Понипав, понипав – давай прибирати в стайні. Згріб розтрушене сіно, а викидати замерзлий гній вже й не піднялися руки. Одставив вила в куток, вийшов