республіки. Однак, ця галаслива кампанія була малоефективною. З одного боку, вона відволікала і без того дефіцитні кадри та фінанси (тільки в Україні для роботи в системі держприймання було задіяно більш як 11 тисяч висококваліфікованих спеціалістів-виробничників з річним фондом зарплати близько 52 млн крб). З іншого боку, результат держприймання був прямо протилежним очікуваному – питома вага продукції вищої категорії якості у загальному обсязі виробництва не тільки не зросла, а навпаки знизилася – з 15,8 % у 1987 р. до 13,9 % – у 1989 р. Крім того, не зменшилися і штрафи за випуск неякісної продукції, а витрати на передторговий ремонт зросли більш як у два рази[49].
Тверезість – норма життя.
Поштова марка СРСР, 1985
Черговий провал реформаторів згодом змушений був визнати і сам М. Горбачов: «Держприймання вже через три роки «наказало довго жити», це був ще один зрозумілий сигнал того, що вирішення проблеми не в адміністративно-організаційних заходах, а в перебудові економічного механізму»[50].
На жаль, закінчилась невдачею і чи не єдина спроба реформаторів на початковому етапі перебудови вийти за межі командних структур та командного мислення, яка знайшла свій вияв у стимулюванні розвитку кооперативного руху. Прийнятий у листопаді 1986 р. Закон Верховної Ради СРСР про індивідуальну трудову діяльність мав на меті розкріпачення особистої ініціативи виробника, створення в економіці конкурентного середовища, що сприяло б зростанню кількісних та якісних економічних показників. Після цього рішення кооперативи почали рости як гриби після дощу. Якщо в травні 1986 р. в Україні нараховувалося лише 400 кооперативів, то на початок 1989 р. їх було зареєстровано вже 24 319, у яких працювало 254 тис. осіб. Більше всього кооперативів діяло у Донецькій, Одеській, Кримській, Львівській та Харківській областях[51].
Проте, розрахунки реформаторів на те, що кооперативний рух надасть слабіючій економіці потужного імпульсу, не виправдалися. Кооперативи так і не стали у добу перебудови реальними конкурентами державному виробничому сектору, не зіграли вони і помітної ролі у насиченні ринку товарами народного споживання. Це пояснюється тим, що новостворені кооперативні об’єднання зосередили діяльність переважно у торгово-посередницькій сфері та орієнтувались перш за все на створення та примноження капіталу. Свою негативну роль відіграла і не завжди продумана кампанія боротьби з нетрудовими доходами, яка певною мірою підштовхнула кооперативи до формування структур тіньової економіки. Варто зазначити, що партія, навіть давши офіційний дозвіл на розгортання приватної ініціативи, зовсім не бажала втрачати політичний контроль за розгортанням цього процесу. У січні 1989 р. коли кооперативний рух став масовим, В. Щербицький поставив перед працівниками партапарату питання: «Як ідуть справи зі створенням і роботою партгруп та парторганізацій кооперативів?»[52]. І отримав відповідь, яка