представника УНР у Будапешті. Й услід за цим кидає навздогін образливе, чого від нього, певне, ніхто не чекав:
Чи не мати для нас і для всіх УНР,
Монархіст ти чи правий есер,
Друг чи ворог ти – міра одна,
І стоїть УНР як корова дурна…
Досі не можуть знайти цьому розумного пояснення. Чи то був емоційний виплеск власного розчарування у політиці УНР, що призвела до її поразки? Чи, може, аргумент на користь звільнення сім’ї від радянського полону, адже поема «Перезви», звідки взяті ці рядки, була надрукована у радянській Україні під назвою «Емігрантські перезви»[2]? Нібито виїздові сім’ї за кордон сприяла підтримка радянських високопоставлених чиновників, які прихильно ставилися до поета Олеся після виходу у світ його «Перезв», де у гострій сатиричній формі висміювалася діяльність постпетлюрівської еміграції?..
Сприймемо факт, яким він є: п’ятнадцятирічний Олег разом із сорокадвохрічною матір’ю, зусиллями сорокап’ятирічного батька, нарешті, виїздять із радянської України. Спочатку – до Берліна, де батько їх зустрів. Потім переїздять до Праги, де Олег завершує середню освіту, складає на відмінно іспити в українській школі. Згодом родина оселяється у селі Горні Черношіце, що у 50 км від Праги.
Невипадково оселяються саме там.
Це незвичайне село, більшість жителів якого складали українці, стало осередком української політичної і мистецької еміграції по втраті української державності 1917–1921 років і за сприятливого ставлення до них чехословацької влади. Тут живуть українські культурні діячі, серед яких знаходимо видатні імена – актора, режисера і організатора театральної справи Миколи Садовського, поета, прозаїка, драматурга Спиридона Черкасенка… Тут оселяються й молоді митці-початківці і літератори. Олександр Олесь там навіть організовує клуб українських письменників і журналістів. А згодом завдяки його ініціативі тут створюється «Товариство молодих українських викладачів». Ця місцевість має увійти в історію України, як один з визначних осередків української наукової і мистецької еміграції по втраті української державності 1917—1920-х років…
Цим я хочу сказати, що, вимушено покинувши Україну, Олег Кандиба не розчиняється у зарубіжному просторі, але продовжує перебувати у вишуканому товаристві української інтелігенції. І не просто перебувати, але й виховуватись в українському дусі.
Насамперед він стає членом українського «Пласту», найбільшої неполітичної масової молодіжної скаутської організації, яка виховувала свідомих, відповідальних за свої вчинки українських громадян, які опинилися у зарубіжжі. Нагадаю, що Степан Бандера більше 8 років, від 1914-го до 1921-го року, гартував свій характер у «Пласті», пластуном був і ровесник Ольжича, в майбутньому головнокомандуючий УПА (Української повстанської армії) Роман Шухевич…
Подумалося, що в радянській Україні молодь виховували піонерські та комсомольські організації у дусі марксизму-ленінізму, а в еміграції?.. Дивіться самі.
Герб українського «Пласту» –