як примара, як привид!
– Ви вірите в привиди? – поцікавився Атос у Портоса.
– Я вірю тільки в те, що бачив, а позаяк я не бачив привидів, то й не вірю в них, – відповів Портос.
– Біблія, – повчально мовив Араміс, – наказує нам вірити в них: тінь Самуїла з’явилася до Саула[27] – це один з постулатів віри, і мені дуже шкода, Портосе, що ви не вірите в це.
– Мені однаково, людина він чи диявол, тілесне створіння чи тінь, ілюзія чи дійсність, але ця людина – моє прокляття. Через нього ми втратили чудову нагоду заробити сотню, а може, й більше пістолів.
– Яким чином? – в один голос поцікавилися Портос і Араміс.
Атос, йдучи за своєю звичкою промовчати там, де це можливо, обмежився лише запитальним поглядом.
– Планше, – сказав д’Артаньян до свого слуги, який, відчинивши двері, просунув у щілину голову, намагаючись піймати бодай уривки розмови, – спустіться до власника цього будинку, пана Бонасьє, і попросіть, щоб він прислав нам півдюжини пляшок вина Божансі. Я найбільше його вподобав.
– Ти ба! – вигукнув Портос. – Невже ваш хазяїн відкрив вам необмежений кредит?
– Еге ж, – відповів д’Артаньян. – Від сьогодні. І можу запевнити: якщо вино буде поганим, ми пошлемо до нього по інше.
– Треба вживати, але не зловживати, – повчальним тоном зауважив Араміс.
– Я завжди казав, що д’Артаньян найкмітливіший серед нас чотирьох, – сказав Атос і, зробивши цей комплімент, на який д’Артаньян чемно вклонився, поринув у звичайне для нього мовчання.
– Та що, в біса, сталося? – спитав Портос.
– Авжеж, розкажіть нам усе, любий друже, – підхопив Араміс. – Звичайно, за умови, що це не кине тінь на честь дами: тоді вам краще й не починати.
– Запевняю вас, – сказав д’Артаньян, – нічия честь не постраждає від того, що я вам повідомлю.
І він з усіма подробицями розповів друзям про те, що сталося перед тим, як вони прийшли: про свою розмову з хазяїном і про те, що викрадач дружини цього шановного городянина був тим незнайомим, з яким він засперечався в заїзді «Вільний мірошник».
– Оце діло, – зауважив Атос, з виглядом знавця скуштувавши вина й кивнувши головою на знак того, що воно таки справді хороше. – З цього гарного хазяїна можна буде витягти п’ятдесят, а то й шістдесят пістолів. Тепер тільки треба розчовпати, чи варті ці шістдесят пістолів того, щоб наражати на ризик аж чотири голови.
– Але, панове, – мовив д’Артаньян, – йдеться про жінку, яку викрали і якій, певно, загрожує небезпека… її, можливо, зараз катують, і все це тільки тому, що вона щиро віддана своїй господині!
– Не гарячкуйте, д’Артаньяне, не гарячкуйте! – сказав Араміс. – Ви, здається мені, надто переймаєтеся долею пані Бонасьє. Жінка створена, щоб занапастити нас, і саме їй ми завдячуємо нашими бідами.
Атос, почувши це, спохмурнів і закусив губу.
– Мене турбує аж ніяк не доля пані Бонасьє, – вигукнув д’Артаньян, – я тривожуся за королеву, яку залишив