вбік. Зараз же після цього капелюх Незнайомця зірвався із спинки ліжка, окреслив дугу в повітрі й плюхнувся просто в обличчя місіс Гол. Потім туди ж полетіла губка з умивальника, а тоді крісло, недбало скинувши з себе пальто й штани пожильця і заходячись сухим сміхом, що нагадував сміх Незнайомця, повернулося всіма чотирма своїми ніжками до місіс Гол, якусь мить ніби цілилось, а тоді кинулося на неї. Верескнувши, вона повернулася тікати, а ніжки делікатно, але впевнено вперлися їй у спину й виштовхали разом із Голом з кімнати. Двері грюкнули й замкнулися на ключ. Стілець і ліжко з хвилину, здавалось, виконували якийсь переможний танець, а потім раптом усе стихло.
Місіс Гол майже непритомна повисла на руках містера Гола. На превелику силу пощастило йому й Міллі, що вже проснулася від того шуму, звести місіс Гол униз і дати їй звичайного в таких випадках підкріпляючого напою.
– То були ду5хи, – сказала місіс Гол. – Я знаю, що то були духи. Я читала про них у газетах. Столи та стільці самі собою починають стрибати і танцювати…
– Ковтни ще трошки, Дженні, – просив містер Гол. – Це додасть тобі сили.
– Зачиніть двері! Не пускайте його більше! – кричала місіс Гол. – Я майже догадуюся… Я мусила б знати… Такі окуляри… забинтована голова… ніколи не буває в церкві в неділю… А всі ті пляшки… Навіщо їх стільки порядній людині? Він понапускав у меблі духів. Мої гарні старі меблі!.. В тому кріслі завжди сиділа моя люба матуся, коли я була ще дівчинкою. І подумати тільки, що тепер воно кидається на мене!..
– Випий ще краплинку, Дженні, – умовляв Гол. – Ти зовсім знервована.
О п’ятій годині, коли сонце заливало золотим світлом вулицю, вони вирядили Міллі збудити містера Сенді Воджерса – коваля, що жив навпроти, щоб сказати йому про надзвичайно дивну поведінку меблів і запитати його, чи не завітав би він до них. Містер Воджерс був чоловік тямущий і дуже кмітливий. До повідомлення Міллі поставився він досить серйозно.
– Побий мене лиха година, коли це не чаклунство! – сказав коваль. – Такому пожильцеві тільки копит бракує.
Прийшов він дуже занепокоєний. Господарі хотіли були повести його нагору, до тієї кімнати, але містер Воджерс, здавалося, зовсім не квапився і вважав за краще розмовляти в коридорі. На тому боці вулиці з тютюнової крамниці вийшов учень Гакстера і почав відчиняти віконниці. Його запросили теж взяти участь в обговоренні. За кілька хвилин, як завжди, підійшов і містер Гакстер. Англосаксонський дух парламентарного способу врядування виявився й тут: розмов було багато, а рішучих дій – жодних.
– Необхідно встановити факти, – наполягав містер Сенді Воджерс. – Обміркуємо, чи розважливо буде ламати двері нагорі. Доки двері не поламано, їх завжди можна поламати, але коли двері уже поламано, їх не зробиш знов цілими.
І раптом двері нагорі відчинилися, і всі з подивом побачили, як сходами почала спускатися закутана постать Незнайомця, що дивився на них зловісним поглядом своїх незвичайних скляних очей. Він повільно пройшов коридором і зупинився.
– Гляньте