поспільство до битв з поганами, не губити душ невпокірливців, навіть якщо який заслужив і смерті, не давати сильним принижувати слабших, бо ж звісно: чиї шати світлі, тих і мова чесна; і не гордитися званням своїм, пам’ятаючи, що воно Богом дане і Ним забране може бути.
Як задумав, так і чинив Данило: маючи ще й гадку про те, що співці Мономаху славу співали й називали його, як і Володимира Святого, сонцем, – сподівався галицький князь хоч малої вдяки від людей, бо мав на це право. Хіба не він у краю, роздертому й знесиленому кривавими міжусобицями, подав взірець справжнього братолюбства? Он неподалік Тухольських воріт, в урочищі Святославів, височить могила третього сина Володимира Великого – Святослава, який після моторошної смерті братів Бориса і Гліба втікав від Святополка Окаянного до угорського короля Іштвана й був тут зарубаний печенігами, посланими братовбивцем. То ж чи не перший в історії Руської держави Данило Романович подав братню руку молодшому Василькові, назвав його другим правителем і віддав йому Володимир?
Мав Данило право сподіватися на добре слово від людей: і уграм, і ляхам місце їхнє вказав, і крижевників відбив од Руської землі; тому й служив йому премудрим словом книжник Тимофій, родом з Києва, співав хвалу Мстиславу Удатному й Данилової слави не поминув словом високим.
Так було, і так уже не буде. Устами Мономаха мед би пити: кипчаків тих гуляло у степу не більше, ніж бліх у княжому теремі, – можна було вибирати час і для ловів і для писань, що напучували на добро й милосердя. Данилові ж випала така фортуна, що Мономахові й снитися не могла: немає нині місця милосердю, весь народ мусить бути зібраний докупи міцною десницею володаря, щоб міг вистояти перед страшним силою й жорстокістю ворогом, і хто не коритиметься цій руці, буде скараний – така воля часу, а не князева. Тож і за цей почин вартий князь доброї пісні від співця; та й не лише слави жадав нині князь – допомоги.
Данило помітив зухвалу посмішку на устах Митуси, та волі своєму гніву ще не давав: чей отямиться співець і, в книгах учений, зрозуміє врешті найпростішу істину, що не можна вже лише для свого вдоволення й вигоди жити, бо довкола ворог готує вічну неволю, і весь народ повинен стати з князем заодно.
Останні слова Данило вимовив уголос – і промовив Митуса:
«Писав же Даниїл Заточник: “Багатого мужа всюди знають, і в чужій землі він має друзів, а бідний серед своїх незримий ходить. Багатий возглаголить, і всі його слова вознесуть до хмар, а бідному вуста замкнуть”.
Заодно з володарем можна стати, коли володар справедливий… А коли ні, то повчав той же книжник: “Не тримай свого двора біля княжого, бо ласка княжа, як вогонь під клоччям…”»
Митуса зробив рух, ніби гуслі перетягнув із-за спини на груди, вдарив пальцями, немов по струнах, і заспівав:
Ой пане Іване, обмурував двір,
Обмурував двір білим каменем,
А