три з половиною століття перебувала під окупацією Росії. Та росіянами ми не були ніколи».
«Розумію… І мова ваша інша?»
Северин промовчав. Він міг би роз’яснити Саламіні, як історія помстилася Київській Русі-Україні, котра у свій час загарбала землі, де жили угро-фінські племена – мордва і чудь білоглаза, слов’янізувала їх за допомогою церковних книг, і той чужий народ, який став згодом спадкоємцем татарських ханів, відплатився русичам – захопив їхній край… Северин міг би розповісти Саламіні й про московську завойовницьку ідеологію, яку виплекали напівбожевільні блаженні… Майстер зумів би її переконати, що імперська ідеологія московитів не має нічого спільного з українською демократичною: на північній межі світів зустрілася кочівна орда з хліборобським народом, і ніколи не буде злагоди між цими етносами… І ще сказав би Майстер Саламіні й вельми для нього оптимістичне: зажерлива московська держава штовхає свій власний народ до катастрофи, постійно розпалюючи й гасячи пожежі у власній імперії кров’ю своїх громадян…
Проте нічого не сказав. Адже вони обоє – вихідці з вельми віддалених між собою світів, і порозумітися їм буде нелегко. Але ж і необхідно, якщо вже так сталося, що розділені товщею часу й простору діти різних цивілізацій зустрілися віч-на-віч на ковчезі «Ренесанс» – певне, в наближенні минулого з сучасним полягав весь сенс експерименту цього круїзу: прокладається зв’язок між епохами на переломі тисячоліть і долається вакуум, який з різних причин виник між мешканцями однієї планети.
«Ви спершу розкажіть про свій край, Саламіно, – промовив по хвилі Северин. – Здається він мені непорочно чистим, екзотичним, сповненим прикмет первісної цивілізації – наша мене до краю втомила».
«Не люблю терміну “цивілізація”, – відказала Йоганна. – Боюся його сутності, яка за своєю природою руйнівна».
«Опір новому – процес натуральний. Коли на зміну сільськогосподарській цивілізації приходила індустріальна, лудити ламали машини. Проте нічого не добилися: індустріалізація таки прийшла й запанувала в світі. А нині наступає новий час…»
«Й руйнує милі нашому серцю традиції: на очах вмирають фольклор, народний одяг, якого я демонстративно не скидаю, звичаї, вірування, і це породжує не тільки апатію серед людей, а й новітнє хамство».
«А що вдієте? – Майстер впіймав себе на тому, що говорить з голосу Тараса. Й це також закономірно: Тарас стосовно мене стоїть на такій самій світоглядній віддалі, як я – від Саламіни. – Куди втечете, чей не важитеся на самогубство. Мусите звикати до перемін у житті, як звикають батьки до становища приймаків у своїх рідних дітей: навіть якщо й конфліктують, то неминуче програють…. Ще донедавна в нас на знак протесту проти дезінтеґрації московської імперії ретрогради вивішували, де лиш могли, портрети Сталіна. Та врешті їх познімали…»
Йоганна квасно посміхнулася, капітулюючи перед арґументами Северина. Однак ще не здавалася.
«Електроніка начебто інтелектуалізує