від усіх запротестувала, що до мене не торкались. Архідиякон знов покрив мене єпітрахіллю. Черниці хотіли знову підійти, та він дав їм знак відступитися й перепитав мене, чи зрікаюсь я сатани й діл його, і я твердо відповіла:
– Зрікаюсь, зрікаюсь…
Він сказав принести розп'яття й дав мені поцілувати; я поцілувала його в ноги, руки й рану в боці. Він наказав мені голосно поклонитися розп'яттю, я поставила його на землю й промовила навколішках:
– Боже мій, Спасителю мій, Ти, що сконав на хресті за мої і всього людського роду гріхи, поклоняюся Тобі. Хай окриють мене Твої муки, хай упаде на мене крапля крові, Тобою пролитої, і очищуся. Прости мене, Боже, як я прощаю ворогам своїм…
Потім сказав мені:
– Визнайте віру Його… Визнайте любов Його… Визнайте милосердя Його…
Я зробила все це. Не пригадую тепер, як саме висловлювалась, але, мабуть, дуже піднесено, бо дехто з черниць заридали, обидва молоді церковники заплакали, а архідиякон здивовано спитав, звідки взяла я молитви, допіру проказані. Я сказала йому:
– З глибини свого серця; це – мої думки й почуття. Свідчуся в цьому Богом, що все чує й витає над цим олтарем. Я християнка, я безневинна. Якщо я вчинила якісь гріхи, то вони тільки Богові єдиному відомі, тільки він має право правити з мене звіт за них і покарати… – На цьому слові я глянула страшним поглядом на настоятельку.
Так закінчилася церемонія, якою було ображено величність Божу, споганено найсвятіші речі й ошукано служителя церкви. Черниці розійшлися, окрім настоятельки, мене й молодих церковників. Архідиякон сів, видобув заяву, подану на мене, почав уголос читати її і питати мене за артикулами, що в ній містилися:
– Чому ви не сповідаєтесь?
– Мене не пускають.
– Чому ви не причащаєтесь?
– Мене не пускають.
– Чому ви не буваєте ні на месі, ні на службах Божих?
– Мене не пускають.
Настоятелька хотіла щось сказати. Він спинив її властивим йому тоном:
– Мовчіть, паніматко… Чому ви виходите вночі з келії?
– У мене відібрали воду, глек на воду й посуд на природні потреби.
– Чому вночі чути галас у вашому коридорі й у келії?
– Мені навмисне не дають спати.
Настоятелька знову хотіла заговорити, він ще раз сказав їй:
– Я вже казав вам, паніматко, – мовчіть. Відповідатимете, коли запитаю…
– Що то за черницю вирвали з ваших рук і знайшли повалену додолу в коридорі?
– Це – наслідок жаху, який навіяли їй щодо мене.
– Вона ваша подруга?
– Ні, панотче.
– До неї в келію ви коли-небудь заходили?
– Ніколи.
– І ніколи не робили чогось непристойного чи то їй, чи іншій якій?
– Ніколи.
– Чому вас зв'язали?
– Не знаю.
– Чому ваша келія не замикається?
– Я зламала в ній замок.
– Чому ви його зламали?
– Щоб відчинити двері й піти на відправу в день Вшестя.
– Так