Дени Дидро

Жак-фаталіст і його пан


Скачать книгу

мені майбутнє. Єдина в мене є розрада – що без надії, яка підтримувала мене, не зможу ще раз витерпіти те, що перетерпіла, – помру. Моя провина не з тих, що їх прощають у чернецтві. Я не прошу в Бога зм'якшити серця тих, на чию волю він полишив мене. Прошу тільки, щоб він надав мені сили страждати, порятував від розпачу й невдовзі покликав мене до себе.

      – Коли б ви були мені рідна сестра, то й тоді я не зробив би краще… – промовив він плачучи. Серце в нього було чуле. – Пані, – додав він, – якщо я зможу в чомусь бути корисний вам, розпоряджайтеся мною. Я побачуся з головою суду, він шанує мене, побачуся з вікаріями і архієпископом.

      – Не варто ні з ким бачитись, пане, усе скінчено…

      – А якби вам можна було перемінити монастир?

      – Надто багато є перешкод.

      – Яких саме?

      – Важко дістати дозвіл, треба дати новий уклад або старий справити з цього монастиря. Та й що знайду я в іншому монастирі? Своє незламне серце, невблаганних начальниць, не кращих, ніж тут, черниць, ті самі обов'язки, ті самі покарання. Краще вже тут мені дожити свої дні, тут вони будуть коротші.

      – Але ж ви, пані, зацікавили багатьох чесних людей. Здебільшого вони багаті. Вас не затримуватимуть тут, коли ви нічого звідси не братимете.

      – Мабуть.

      – Черниця своїм виходом чи смертю збільшує добробут тих, хто залишається.

      – Але ті чесні люди, ті багаті люди не думають уже про мене, і побачите, які вони будуть холодні, коли йтиметься про те, щоб дати мені їхнім коштом уклад. Чому ви гадаєте, що світським людям легше визволити з монастиря черницю без покликання, ніж людям побожним примістити в нього покликану? Хіба легко такій дають уклад? Ех, пане, всі ж відвернулись від мене, коли позов програно, ніхто до мене не приходить.

      – Тільки вповноважте мене, пані, на цю справу, я буду щасливий.

      – Я нічого не прошу, нічого не сподіваюсь, нічого не заперечую; єдина моя надія втрачена. Коли б то я могла сподіватись, що Бог перемінить мене і замість утраченої надії вийти з чернецтва в мені з'являться потрібні для нього прикмети… Але це неможливо. Ця одежа прикипіла до моєї шкіри, до моїх кісток і душить мене ще більше. Ох, що за доля! Бути назавжди черницею і почувати, що завжди будеш поганою черницею! Усе життя своє битись головою об ґрати в'язниці!..

      На цім слові я почала кричати, хотіла стриматись, та не могла. Пан Манурі, украй цим здивований, сказав мені:

      – Чи можу я запитати вас про щось, пані?

      – Питайте.

      – Чи не має таке глибоке горе якоїсь таємної причини?

      – Ні, пане. Я ненавиджу самотнє життя, тепер ненавиджу і почуваю, що ненавидітиму довіку. Я не зможу підкоритися безглуздю, якого повен день самотниці; це – плетиво нісенітниць, які я зневажаю; коли б могла зробити це, то зробила б; скільки разів пробувала я ошукати себе, перемогти – не можу. Я бажала, просила в Бога щасливої духовної тупості своїх товаришок, але не дістала її, Бог мені її не дав. Я все роблю погано, кажу все не до ладу, брак покликання знати у всіх моїх учинках,