мені ще, – мовив Вільям, – розкажи, як ти врятувався від тих собак.
– Воістину то собаки, Вільяме. Скажені собаки. Знаєш, мені довелося поборотись з самим Бонаґрацією.
– Але ж Бонаґрація з Берґамо з нами!
– То тепер, після тривалих наших з ним бесід. Я таки переконав його, і він запротестував проти булли Ad conditorem canonum[45]. А Папа на рік кинув його до в’язниці.
– Я чув, ніби тепер він зблизився з одним моїм другом, який належить до курії, Вільямом з Оккама.
– Я мало знав його. Він мені не подобається. Людина без запалу, сама голова, серця ні на гріш.
– Зате голова чудова.
– Може, й так, та заведе вона його до пекла.
– Значить, я з ним там зустрінусь, і ми побалакаємо собі про логіку.
– Помовч, Вільяме, – мовив Убертин, вельми приязно усміхаючись, – ти кращий від твоїх філософів. Лиш би ти захотів…
– Що?
– Пам’ятаєш, як ми бачились востаннє в Умбрії? Я тільки-но одужав од своїх хворостей, молитвами тієї чудової жінки… Клари з Мон-тефалько… – прошепотів він, й обличчя його запроменіло, – Клара… Коли жіноче єство, таке зіпсуте за своєю природою, підноситься у святості, воно стає носієм незрівнянної благодаті. Ти знаєш, Вільяме, що життя моє завжди поривалося до найчистішої чистоти, – він судомно схопив його за рамено, – знаєш, з якою жорстокою – авжеж, це відповідне слово – з якою жорстокою спрагою покаяння намагався
я умертвити в собі живчик плоті, щоб стати цілковито відкритим для любові Розп’ятого Ісуса… І все ж у моєму житті були три жінки, які стали для мене небесними посланницями. Ангела Фоліньянка, Марґарита з Чітта-ді-Кастелло (вона підказала мені закінчення моєї книжки, коли я написав її всього третину) і, врешті, Клара з Монтефалько. То був дар Божий, що мені, саме мені випало розслідувати її чудеса і проголосити загалові її святість, ще до того, як за це взялася церква. І ти теж там був, Вільяме, й міг підтримати мене у цій святій справі, та не захотів…
– Тобто я мав послати на вогнище Бентівенґу, Джакома і Джованнучча – ось до якої святої справи ти мене намовляв, – тихо сказав Вільям.
– Вони затьмарювали її пам’ять своїми збоченнями. А ти був інквізитором!
– Саме тоді я попросив, щоб мене звільнили від обов’язків інквізитора. Історія ця мені не подобалася. Не подобався, скажу відверто, й спосіб, яким ти змусив Бентівенґу зізнатися у своїх помилках. Ти вдав, нібито хочеш вступити в його секту, якщо це справді була секта, видобув у нього всі таємниці, а тоді звелів арештувати.
– Але хіба можна поводитися інакше з ворогами Христовими! То були єретики, лжеапостоли, від них смерділо сіркою, як від фра Дольчина!
– То були Кларині друзі.
– Ні, Вільяме, навіть краєм тіні не торкайся Клариної пам’яті!
– Але вони належали до її оточення…
– Вона вважала їх спіритуалами, вона не підозрювала… І лише потім розслідування з’ясувало, що Бентівенґа з Ґуббіо проголошував себе апостолом, а потім разом з Джованнуччом з Беваньї зводив черниць, кажучи їм,