і тому притишив запал своїх слів, закінчивши репліку вибачливим шепотом. Говорив Беренґарій з Арунделя, помічник бібліотекаря. Дивлячись на цього блідолицого молодика, я згадав, як описував Адельма Убертин: очі його були схожі на очі хтивої жінки. Погляди всіх присутніх зупинились тепер на ньому, а він збентежено сплів пальці, немов щоб приглушити внутрішню напругу.
Венанцій повівся трохи дивно. Він глянув на Беренґарія так, що той опустив очі.
– Гаразд, брате, – мовив він, – якщо пам’ять є даром Божим, то здатність забувати теж може бути річчю благою, і її слід поважати. Я поважаю її у старшому побратимі, до якого звертався. Але від тебе я сподівався яскравішого спогаду про те, як ми тут тоді дискутували, і твій улюблений друг теж…
Не маю певності, чи Венанцій справді наголосив на слові «улюблений». Але я виразно відчув, як серед присутніх майнув подув збентеження. Кожен відвертав погляд куди-інде, щоб не дивитися на Беренґарія, який сильно почервонів. Тут одразу рішуче втрутився Малахія.
– Ходіть-но, брате Вільяме, – мовив він, – я покажу вам інші цікаві книжки.
Гурт розійшовся. Я помітив, що Беренґарій кинув на Венанція сповнений злоби погляд, а той з німим викликом відповів йому тим же. Бачачи, що старець Хорхе відходить, я схилився у пориві шанобливого почуття, щоб поцілувати йому руку. Старець прийняв поцілунок, поклав руку мені на голову і спитав, хто я такий. Коли я назвав йому своє ім’я, обличчя його роз’яснилося.
– Ти носиш велике і славне ім’я, – мовив він. – Знаєш, хто такий був Адсо з Монтьє-ан-Дер? – спитав він.
Я, правду кажучи, сього не знав. Тоді Хорхе сказав:
– Це автор великої і моторошної книги, «Libellus de Antichristo»[72], у ній він прозрів речі, які мають статися, та до нього не прислухалися.
– Книга ця була написана ще до тисячного року, – мовив Вільям, – і речі ті не справдилися…
– Не справдилися для тих, хто не має очей, щоб видіти, – мовив сліпий. – Шляхи Антихриста повільні й звивисті. Він гряде непередбачено, і не тому, що обрахунок апостола хибний, а тому, що мистецтва цього обрахунку ми так і не навчилися. – Він повернувся лицем до зали і заволав так голосно, що аж склепіння скрипторію загриміло: – Він уже в дорозі! Не гайте послідніх днів на смішки з плямистошкірих і звивистохвостих почварок! Не змарнуйте останніх семи днів!
Першого дня вечірня,
де описано відвідини решти абатства, Вільям доходить деяких висновків щодо смерті Адельма і провадить бесіду з братом-склярем про скельця для читання та про видіння у тих, хто занадто любить читати
Тут задзвонили на вечірню, і ченці налаштувалися покинути свої робочі місця. Малахія дав зрозуміти, що й нам теж пора. Він же мав залишитися зі своїм помічником Беренґарієм, щоб привести все до ладу і (як він висловився) приготувати бібліотеку до ночі. Вільям спитав його, чи потім він замикає двері.
– Нема дверей, які б закривали доступ до скрипторію з кухні