мав, він мав із собою свічку, може, я бачив його лице у світлі полум’я…
– Як він міг мати свічку, якщо падав дощ зі снігом?
– То було після повечер’я, одразу після повечер’я, тоді ще сніг не падав, він почав падати пізніше… Пам’ятаю, що снігом мести почало, коли я тікав до опочивальні. Я тікав до опочивальні, у протилежний від привида бік… І більш нічого я не знаю, прошу вас, не розпитуйте мене більше, якщо не хочете прийняти мою сповідь.
– Гаразд, – мовив Вільям, – тепер іди, іди до церкви, поговори з Господом, бо з людьми говорити ти не хочеш, може, знайдеш когось, хто прийме твою сповідь, бо якщо ще відтоді ти не визнав своїх гріхів, але причащався святих тайн, ти допустився святотатства. Іди. Ми ще побачимось.
Беренґарій притьмом зник. А Вільям потер собі руки, як це він не раз робив на моїх очах, коли був чимось задоволений.
– Чудово, – мовив він, – це багато що з’ясовує.
– З’ясовує, мосьпане? – спитав я. – Що це з’ясовує, якщо на додачу маємо ще й привид Адельма?
– Любий Адсо, – мовив Вільям, – той привид мені ніскілечки не схожий на привида, в кожному разі слова, які він виголошував, я читав у якійсь книжці на вжиток проповідників. Ці монахи, мабуть, читають забагато, й у хвилини збудження їм ввижається те, що вони вичитали в книгах. Не знаю, чи Адельм справді говорив усе це, а чи Беренґарій почув це, бо хотів почути. Хай там як, але історія ця підтверджує цілий ряд моїх припущень. Ось це, наприклад: Адельм наклав на себе руки, а з Беренґарієвої історії можна виснувати, що перед смертю він не знаходив собі місця, бувши у полоні великого хвилювання, його мучили докори сумління за щось, що він був скоїв. Він був схвильований і наляканий через свій гріх, бо хтось нагнав на нього страху і, мабуть, змалював йому ту саму картину пекельної з’яви, яку він потім у нестямі так майстерно розіграв перед Беренґарієм. А через цвинтар він ішов, вертаючись із церкви, де був звірився (чи висповідався) комусь, хто вселив у нього страх і докори сумління. З цвинтаря ж він прямував, як сказав Беренґарій, у бік, протилежний до опочивалень. Отже, у бік Вежі, але й, можливо, в бік монастирського муру за свинарниками, звідки, за моїми припущеннями, він кинувся в урвище. Він кинувся туди ще до того, як затягла сніговиця, і загинув у підніжжі муру, і лише згодом зсув заніс його труп між північну і східну башти.
– А крапля вогняного поту?
– Вона була в історії, яку він почув і повторив або яку Беренґарій уявив собі під впливом хвилювання та докорів сумління. Бо муки сумління Беренґарія виступають тут антистрофою до Адельмових мук сумління, ти ж сам чув. Якщо Адельм ішов з хорів, він, можливо, ніс свічку, і крапля, яка впала на руку його друга, була всього лиш краплею воску. Але Беренґарій відчув цей біль набагато гостріше, бо Адельм назвав його своїм навчителем. А це значить, що докори Адельма стосувалися чогось, чого він навчився від Беренґарія і що врешті кинуло його у смертельний розпач. І Беренґарій це знає, він страждає, бо усвідомлює, що штовхнув Адельма до загибелі, намовивши до чогось недозволеного.