тому й питаю…
– Я б волів ніколи про це не згадувати. Маючи до діла з деякими так званими лжеапостолами, я міг спостерігати за ними зблизька. Сумна історія. Вона б посіяла сум’яття тобі в душу. Вона й мене кинула в сум’яття, і моя неспроможність сказати, чия тут правда, тебе б ще більше збентежила. Це історія чоловіка, який скоїв несосвітенні речі, бо втілив на практиці те, що проповідували йому всі ці святі. У певну мить я перестав розуміти, хто тут винуватий, мене немов… немов затуманив дух спорідненості, яким дихали два ворожі табори – табір святих, які проповідували покаяння, і табір грішників, які втілювали його в життя, часто коштом інших… Та я мовив про інше. А може, й далі про те ж: коли доба покаяння добігла кінця, потреба в покаянні стала потребою в смерті. І ті, хто вбивав збожеволілих покаяльників, віддаючи смерті те, що їй належить, запрагли подолати правдиве каяття, яке породжувало смерть, і покаяння душі замінили покаянням уяви, ваблячи до надприродних візій страждання і крові, називаючи їх «свічадом» правдивої покути. Свічадом, яке дає змогу посполитим – а подеколи й ученим – ще в цім житті уявно пережити муки пекла. Щоби – кажуть вони – ніхто не грішив. У сподіванні, що страхом можна стримати душі від гріха і не допустити бунту.
– І тоді справді ніхто не грішитиме? – спитав я схвильовано.
– Залежить, що ти маєш на увазі під гріхом, Адсо, – сказав мені учитель. – Мені б не хотілося бути несправедливим до людей країни, в якій я живу вже кілька років, але мені здається, що італійський люд не відзначається великою чеснотою, і якщо не грішить, то лише зі страху перед якимсь бовваном, якого вони часто-густо називають ім’ям святого. Вони більше бояться святого Себастіяна чи святого Антонія, ніж Христа. Якщо хочеш зберегти якесь місце у чистоті, щоб його не запаскуджували сечею, як це італійці повсюди роблять, наче собаки, варто лиш повісити над ним образок святого Антонія з дерев’яним патиком, і він прожене усіх тих, хто хоче до вітру. Отож завдяки своїм проповідникам італійці ризикують повернутися до давніх забобонів. Вони більше не вірять у воскресення тіла, а страхаються лише тілесних страждань і напастей, тому дужче бояться святого Антонія, ніж Христа.
– Але ж Беренґарій не італієць, – зауважив я.
– Байдуже, я маю на увазі атмосферу, яку церква і проповідницькі чини поширили на цьому півострові і яка звідси шириться далі. І дісталася вона навіть до цієї шанигідної обителі, населеної усіма цими вченими монахами.
– Бодай би вони принаймні не грішили, – не здавався я, готовий задовольнитися хоча б цим.
– Якби ця обитель була speculum mundi[99], ти б уже мав відповідь.
– А вона ним є? – спитав я.
– Щоб існувало дзеркало світу, треба, щоб світ мав якусь форму, – завершив розмову Вільям, занадто з-філософська, як на мій отрочий розум.
Другого дня час третій,
де вибухає сварка між простаками, Аймар з Александрії на щось натякає, а Адсо розважає про святість і екскременти диявола.