також могли вбити, Марко під’їхав ближче, але допомога Мечиславу вже була не потрібна. Він дивився незмигними очима в небо, звідки стріляла смерть, але нічого не бачив.
Залишивши друга на цьому полі смерті, а з ним і майже половину інших, Марко Валько відступив із залишками полку на північ.
Потім були ще бої, але ніде більше генералу Кутшебі не вдалося повторити успіх першого дня, а через тиждень з’ясувалося, що група армій «Познань» і «Лодзь» опинилася в оточенні. Тоді ж і вирішено було пробиватися до Варшави, де вже (про це стало відомо з радіо) йшли бої. Навіть такий маневр виконати виявилося майже неможливо. Котлом всюди нишпорили німецькі танки, котрих наводили на ціль літаки – розвідники. Зовсім скоро від двох польських армій лишилися поодинокі озброєні загони, котрі тим не менше намагалися прорватися до столиці.
Ескадрон, котрим командував капітан Грон, був одним із таких загонів.
Лише тепер Марко зрозумів, що улан Василькевич, котрого українець не терпів, а той, відповідно, його, вже давно про щось бурмотить.
– А що нам казали? Німці на нас не нападуть, вони бояться французів, бо ті сильні. І що, побоялися? Де тепер ми? Ховаємось у своєму лісі! – говорив він про себе, зовсім не переживаючи, що його хтось слухає.
Або не слухає.
– Мовчи, Томаше, без тебе противно! – озвалися збоку.
– Чого тобі противно? А то, що нас, як сліпих кошенят, переб’ють, то тобі не противно?
– Потоплять! – озвався Марко.
– Що? – не зрозумів Василькевич.
Іншим разом він обурився б цій наглості, з котрою русин посмів устряти в розмову поляків, але останні події зрівняли всіх у правах – і гинули, і рятувалися поляки з українцями однаково.
– Кошенят топлять, – пояснив Марко.
– Ну, не знаю, тобі видніше! – все ж не попустив можливість кольнути Томаш.
– Одне добре! – озвався хтось.
– Ти ще тут щось доброго бачиш? – здивувався Василькевич.
– Не потонемо. Річка мілка.
– Доберемось до Вісли, я тобі то нагадаю!
Але до Вісли ще треба було добратися. Капітан Грот і підпоручник Грабовський, видно, дійшли спільної думки, бо тут же прозвучала команда сідати на коней.
Капітан почекав, коли улани під’їдуть ближче, окинув усіх важким сумним поглядом.
– За цим лісом мають бути наші війська, – неголосно сказав він. – Разом ми рушимо на північ, до Варшави, де вирішується доля Польщі. Навіть, якщо ми не зустрінемо своїх, однаково треба рухатись до столиці. Наказую у бої не вступати, берегти сили і набої на потім. За мною!
Густим лісом швидко не поїдеш, тому минуло добрих пів години, поки залишки ескадрону добралися до узлісся. Від побаченого перехватило подих.
Там, де, за переконаннями капітана Грота, ескадрон мав зустріти свої війська, вони побачили націлені на них люфи танків, що стояли упереміжку з мотоциклами. Кулемет кожного мотоцикла також дивився у їхній