воно тим чином, що він вистрілив собі в лоб…
Недовго по тім усунено радника з служби… І гарні, золоті часи, про котрі знав оповідати він, його товариші та добрі знакомі, – стали tempi passati![26]
З чотирьох доньок були лише найстарша й Ірина замужні. Перша вийшла за старого, однак багатого кавалера й проживала безжурно далеко від родичів. Ледве що раз або два в рік питала листовно, як живеться родині. Тоді звичайно Олена відписувала їй точно й коротко. Обі сестри ніколи не годились з собою, а від часу, як найстарша віддалась, відчужились ще більше. Тяжко приходилось тепер Олені до неї і її мужа відсилати письмо, котре мало характер просьби. Той її швагер мав далеко від міста кільканадцять фальчів[27] поля з обійстям, і теє хотіла тепер пані радникова за порадою Олени взяти в оренду, бо не знали іншого виходу з лихих обставин. Частина пенсії, котру з ласки полишено радникові, була така мала, що ледве вистачило б на життя одному. Крім того, були в них ще й довги і, заки тих не сплачено, не можна було грошей обертати на інші потреби. Довго треба було ждати на відповідь, дуже довго, – аж і прийшла нарешті. Зять, хоч і неохотно, пристав на предложення своєї свекрухи й заключив тверду, некорисну для них угоду, котру, однак, і Олена мусила підписати.
Небавом відтак переселилася далеко, широко знана й поважана родина (з виїмкою наймолодшої доньки, котру найстарша забрала до себе: «заки заакліматизуєтесь», писала) в нужденне пусте село й почала нове життя.
Минав уже п’ятий рік, відколи проживали на селі, відлучені від інтелігентного світу, від усяких товариських зносин. Кожний виїзд у місто був сполучений з видатками, і через те вони рідко коли виїздили. Тяжко приходилось їм хоч і яку там малу суму грошенят відложити. Винаймлені поля приносили мало доходу, а про частішу продаж яких-небудь продуктів рідко коли можна було думати. Життя, яке вони тепер вели, було тихе та сумне, приправлене бурливими вибухами пияцтва Ляуфлера. Він просиджував цілими днями в нехарних[28] сільських корчмах, п’ючи та сперечаючись з мужиками. Тут і вироблював їм різні подання й супліки та залагоджував інші справи, а за те платили йому мужики горілкою або і грішми, котрі відтак пропивав знов з ними. Ніхто не здержував його більше від такого життя. Коли при суперечці попадав у злість, поводився, наче божевільний. Одного разу вернувся він більше, як звичайно, підпитий додому. На його вид впала радникова в таке роздразнення, що не могла спокійно заховуватись. Вона лаяла, проклинала й казала йому назад вертати туди, де провів цілий день. На столі біля нього лежав великий залізний молоток; розлючений її словами, шпурнув ним у жінку. Близесенько біля її виска пролетів він і упав Олені перед ноги. Наче розлючена вовчиця, кинулась вона на нього і потрясла його сильними руками.
– Гадюко! – кричав він несамовитим голосом. – Кара Божа! Відчепися, коли не хочеш почути оцього молотка, щоб раз назавжди успокоїлась!
Далі махнув за нею рукою, щоби її ударити, однак втрафив уже в воздух. Вона звернула голову до нього, і страшний зимний