чого я? Я не заряджав! – відповів Федір, теж піднімаючись із підлоги.
Самсон їх уже не слухав, він намагався зрозуміти, як вони на ніч у цьому кабінеті розмістяться, де тільки канапа й стоїть.
– Може, вам краще у вітальні спати? – запитав він.
– Велика дуже! – відповів Федір, почухавши неголену щоку. – Оборону важко тримати!
– Яку оборону? – не зрозумів Самсон.
– Ну, якщо нападуть. Треба бути завжди готовим, щоб оборону тримати. Тут менша, зручніше.
– А як же ви будете оборону тримати, якщо гвинтівки в коридорі?
Не помітивши в питанні іронії, червоноармійці перезирнулися.
– Нє, на ніч сюди заберемо, – сказав Антон. – Тільки нам тут матрац треба й теплі покривала.
Знайшов їм у комірчині Самсон два вузькі матраци, зі скрині постільну білизну витягнув. Навіть одну велику подушку дістав, що сильно пахла сапокарболем[2].
Вийшла на підлозі кабінету лежанка, при якій, звичайно, головами вони в письмовий стіл упирались, а ногами – в канапу.
– Ну йдіть, ми тепер спати будемо! – почав Антон випроваджувати господаря, коли на підлогу постіль розкладено було.
Самсон і пішов. Підтопив свою грубку трохи, прислухаючись до шелесту з батьківського кабінету. Потім спати ліг.
Сон довго не приходив, заважав йому сумовитий вітер за вікном. Але коли вітер стих, поплив повільно Самсон у царство Морфея. Уже й хвилі його теплі щоками відчув, як раптом десь поруч шепіт пролунав:
– Ти той, посунься! – Голос явно Антону належав.
– Я ж і так скраю, куди ще? – прошепотів у відповідь другий червоноармієць.
– Матрац же сирий, його б на грубці спершу пропарити!
– Так у них тут грубки нікудишні, простінкові, тільки повітря гріти!
– Це точно! І то не гріють! Та він просто дрова на нас шкодує!
Виразність почутого насторожила Самсона, і він розплющив очі. Перевірив рукою пов’язку – та сповзла, оголивши вушну раковину.
– Може, убити його? – прошепотів Федір. – Непотрібна людина, а квартира багата, якщо пошукати, знайдемо чимало!
– Спи, Федю, – відповів другий. – Тобі б тільки вбивати! А коли заборонять, а ти вже звик? Куди підеш? На дорогу?
– Та чого звик? Не звик я! Усе одно болісно вбитих бачити!
– А комісар що сказав учора? Не пам’ятаєш? Ніяких випадково вбитих!
Самсон поправив пов’язку, обережно сів на ліжку, весь на слух перетворився. Стало йому остаточно зрозуміло, що це його ж відрізане вухо, яке там, у шухляді письмового столу в батьківському кабінеті лежить, його про небезпеку попереджає. Інакше як би він цей шепіт почув?
«Тікати?» – подумав він і відразу заперечливо головою хитнув. Нíкуди було тікати. Можна було б до вдови спуститись, у неї до ранку посидіти. Вона пустить. Але потім що? Таж це його дім, його квартира! Чому він мусить тікати? Може, взяти гвинтівку і знищити їх? Тільки як перевірити, що в ній, у тій, що не впала і не вистрілила, патрон є? І якщо є один патрон, а цих двоє, то другий потім його самого вб’є. Вони