вони були за пересунутою шафою. У цих закритих від стороннього світу кімнатах ховався біль утрат. І від цього Самсонові ставало трохи легше думати про своїх покійних батьків і сестричку.
Дощ змінювався мокрим снігом, хлюпання ніг по калюжах раз у раз заглушалося цоканням підків по бруківці, а іноді й шум мотора налітав, як вітер, і тоді все в ньому тонуло, але не надовго.
Виївши тарілку вчорашнього вівсяного киселю, уже набридлого за останні дні, Самсон вичистив у коридорі щіткою з батьківського пальта висохлий бруд та надяг його на себе. Знову в дзеркало глянув. Ні, і пальто не робило його схожим на батька, у якого мудрість і самовпевненість світилися на обличчі водночас із добродушністю, що вічно була присутньою в погляді карих очей. Пальто своєю солідною поважністю просто підкреслювало суперечність між ним і переляканою, неголеною фізіономією Самсона.
Сховав він вичищене пальто в шафу, але думки про батька, що справедливо обсіли його на дев’ятий день, вимагали якихось дій. Їхати на Щекавицьке кладовище на могилу? Ні, це Самсон відразу з голови викинув. Далеко й небезпечно. Навіть якщо вибудувати вздовж усього маршруту червоноармійців із гвинтівками, усе одно небезпечно! Хто їх знає, що в них на думці та в кому вони раптом ворога побачать? Адже можуть і в ньому побачити й вистрілити! До церкви піти та свічку поставити? Це, звичайно, можна було б, але ні батько, ні він сам особливо побожними не були. Тільки мати ходила на святкові служби, та й то соромилася про це оголошувати або розповідати.
Дістав Самсон батьківське портмоне, присів за його письмовий стіл, слухаючи звуки Жилянської вулиці, що долітали крізь шибки. Витягнув «керенки» та «думки», перерахував. Три візитні картки, книжечка члена Київського товариства правильного полювання, багаторазово складена розписка кравця про отримання всієї суми оплати за тканину та за пошиття костюма з підтвердженням правильності всіх знятих для цього мірок, кілька гербових марок для проплати різних мит і зборів шляхом приклеювання, вирізана по овалу фотографія мами…
Напередодні ввечері вдова двірника постукала йому в двері та повідомила, що в парадному сусіднього будинку селянка продає молоко й масло. Він устиг у темряві збігати й купити півфунта масла та літр молока. І коли рипнула під його ногою нижня приступка дерев’яних сходів, якраз перед дверима двірницької квартирки, та сама вдова, жінка років сорока п’яти, що полюбляла носити на голові непримітні дешеві хустки, покликала його зайти до себе на кухню. Запах там стояв страшний і соковитий – ніби годинами хтось цибулю смажив. Але, не скаржачись, Самсон прийняв запрошення присісти до столика й випити з нею чаю.
– Ти ж тепер сирітка, – сказала вона з жалем і ніби запитуючи. – А воно так не можна довго! Згубно!
– А що ж робити? – запитав Самсон просто для продовження її словесної участі в обговоренні ситуації, в якій завдяки долі опинився.
– Одружуватися, – твердо порадила вона. – Одруження сирітство проганяє. І з харчуванням тоді налагодиться! – Вона подивилася на його обличчя критично. Мабуть,