нестримні оплески, на вулиці чіпляються до дівчат, з усього глузують, усе лають, через рік вертають на село, беруться до господарства й дичавіють за один місяць. З них виходять родинні деспоти й політичні консерватори. Козирем його поводження були маснуваті дотепи й натяки, що дезорганізували Ганнусі мрійну душу й зламлювали їй і так слабкий опір. Поруч цього дотепника його товариш по коханню був ідеалом поважності. Він теж на науку мало зважав, за основну мету своїх прагнень маючи десь міцно влаштуватися, і коли це можливо без диплома, то вищу школу варто відтяти, як непотрібний додаток на зразок хробаковидного паростка сліпої кишки. Шкодуючи за прекрасними роками завірюх, коли висунутись було так легко, він з мідною упертістю селянина стукав у всі двері, використовуючи випадкові зв’язки, й попав кінець кінцем на посаду інструктора клубної роботи, за яку тримався руками, зубами й обома ногами. Але мислячи собі життя за давнім селянським трафаретом, що ставить до парубка цілком певні вимоги, коли той починає самостійну путь, бравий інструктор намітив панну Нюсю в подруги для своїх майбутніх урядницьких подвигів.
Розмова, що урвалась на хвилину через появу нової дійової особи, поточилася знову. Справа йшла про українізацію.
– Що ж, – зауважив інструктор, – от, приміром, клубна робота. Серйозне діло. І так робітники носом крутять – сухо, кажуть. А тут ще мова. Ну, ще драмгурток, хай хор – а далі тпру. Виходить розрив з масою. Трудно партії з українізацією, да.
Він особливо натиснув на «партії», слові, що, на його думку, мало магічний вплив на речення, де стояло.
– А селян теж будуть українізувати? – боязко спитала Ганнуся.
Інструктор м’яко посміхнувся.
– Виходить, що й їх треба. Бо скажіть по правді – який з дядька українець?
Степан не витерпів і енергійно втрутився в розмову.
– Ви помиляєтесь, товаришу, – сказав він до інструктора, – українізація повинна скріпити змичку міста й села. Пролетаріат мусить…
Але молодий селюк Яша, що гастролював у місті, зненацька зареготав, кинувши на Степана й Надійку глузливий погляд. Це була його звичка – загодя радіти перед тим, як мав виректи щось дотепне.
– Го-го-го! Так і у вас змичка?
Надійка почервоніла, а Степан, образившись за себе і за неї, похмуро замовк. Що він міг сказати цьому нахабному парубкові, що почував себе тут цілковитим паном, розмахував руками, щипав свою Ганнусю й усім підморгував? Не битися ж з ним тут! Дедалі більше від голоду й відрази до цього товариства Степана обіймала нудьга. Ось він, селянський актив, що мусить здобути місто! І чому Левко з ними лагідний, як завсігди? Невже й він такий? Невже вічна доля села – бути тупим, обмеженим рабом, що продається за посади й харчі, втрачаючи не тільки мету, а й людську гідність? Може, його теж чекає цей шлях, ця трясовина, що засмокче його й перетравить, зробивши безвільним додатком до іржавої системи життя? Він почував у ній страшні сталеві пружини, що