іспита до свого механічного технікуму і весело розповідала Степанові, що мало-мало не зрізалась на політграмоті:
– …а він і питає тоді – кудлатий такий, – що таке Раднарком? А Раднарком і ВУЦВИК я добре знаю. Рада Народних Комісарів, кажу й дивлюсь – а що далі питатиме? А голова Раднаркому, питає, хто в нас? І я ж його добре знала та зопалу: Чубатий. Так і лягли всі А він Чубар!
Степан радісно посміхнувся.
– Надійко, як гарно, що ми вдвох! – промовив він.
Вона кинула на нього іскристий погляд, що манить і обіцяє тим більше, чим безневинніший сам. Кохання бриніло в кожній нотці її збудженого сміху. Її наука починалась через тиждень, і вона мусила з’їздити додому по решту речей та харчі. Дізнавшись, що в нього теж тиждень гулящий, вона таємниче промовила:
– Поїдемо разом, правда? Я виходитиму до тебе під верби, що коло нашого городу.
– Не можу я, Надійко, – хмуро відповів він. – Про стипендію клопотатимусь.
Вона вмить посмутніла.
– Я не побачу тебе так довго…
Степан взяв її за руку.
– Ти ж приїдеш, Надійко.
Він полюбив її ім’я і повторював його.
Уже стемніло, коли вони, серед інших пар, зійшли на Володимирського горба до пам’ятника, що зберіг у цьому закутку свій хрест, благословляючи ним тепер купання киян на пляжі. Вдень тут водять дітей з м’ячами та обручами, дихають свіжим повітрям стомлені урядовці і студенти читають у холодку мудрі книжки. Ввечері це обітована земля любові для покоївок, військових, юнаків та всіх тих, що не усвідомили ще переваг кімнатного кохання і його вигод. Любов не терпить свідків, а в місті їх годі позбутись навіть під гіллям садків.
Вони блукали вгору й униз по кружлястих алеях у густому мороку вечора. Випадкові дотики тіл крізь грубу одежу проймали їх трепетом, і руки їхні сплелися кінець кінцем у міцному притисненні. Їхнє кохання сходило пізньою квіткою в п’янючих передосінніх подихах. Десь ткано вже білу сукню природі, ковано льодові цвяхи в її труну, а останнє віяння тепла, напахчене густим духом в’ялини, розтоплювало й злютовувало їхні серця в одне серце, що захлинається в потоках нової, поєднаної крові. Слова танули їм невимовлені на устах, і вітер з-над Дніпра торкався їм тіла пристрасним лескотом.
Спинившись коло ґраток над кручею, вони дивились, як сунули по схилу світляки узвозу, виплазовуючи назустріч згори та з підгір’я і несподівано розминаючись у ту хвилю, коли мали зіткнутися. Велика ріка темніла внизу перед ними, позначена вздовж надбережними ліхтарями й вогнями Труханова острова. Ліворуч, в тумані й шумі, мінливим килимом горіла низина Подолу.
– Ти любиш мене, Степанку? – раптом спитала вона.
– Надюню, – прошепотів він у нудьзі, – Надюсю, я люблю тебе…
Він оповив їй рукою стан, і вона, припавши головою до плеча, тремтіла від далекої вільгості води й теплої вогкості очей. Він тихо гладив їй волосся, сам погноблений чуттям, що лишає по собі пустиню.
Вранці