тоді полетимо далі, – припустив Джон.
– У тому й справа, Джоне. Нам доведеться летіти все далі й далі, бо ми не знаємо, як зупинитися.
Це була правда, Пітер забув показати, як припиняти політ.
Тоді Джон сказав, що коли вже дійде до найгіршого, вони будуть змушені летіти прямо, бо світ круглий, і тому з часом повернуться до свого власного вікна.
– І хто приноситиме нам їжу, Джоне?
– А ти бачила, як спритно я видер здобич із орлиного дзьоба, Венді?
– Після двадцятої спроби, – нагадала йому дівчинка. – І якщо навіть ми самі навчимося добувати їжу, поглянь, як незграбно ми ще літаємо: вічно натикаємося на хмари, якщо Пітера немає поруч.
Вони справді весь час натикалися на хмари. Та тепер вони могли літати вільно, хоча, як і раніше, заробляли собі синці та ґулі. Але якби вони побачили хмару перед собою, тим більше намагалися б уникнути її, то реальніше, ніж зазвичай, могли б врізатися в неї. Якби Нена була з ними, то вже давно б натягла пов’язку на кругле чоло Майкла.
Пітер іноді відлітав від них, і тоді діти почувалися зовсім самотньо. Він міг летіти набагато швидше за дітей, раптово міг зникнути з очей, аби поринути в якусь пригоду, до якої їм було зась. Він міг спуститися, регочучи від чогось дуже смішного, балакав із зіронькою, але потім забував, що це було. Іншого разу він вигадував такі надзвичайні забави з русалками, а потім нічого не пам’ятав. Це трохи дратувало дітей, які ніколи раніше не бачили русалок.
«Якщо він так швидко забув про них, – зауважила на це Венді, – то як ми можемо сподіватися, що він пам’ятатиме нас?»
І справді, коли він повертався, то не пам’ятав їх, ну, не дуже добре пам’ятав. Венді була впевнена в цьому. Вона бачила, як здогад з’являється в очах хлопчика, коли він намагався повідомити їм час дня і відлетіти знову. Якось вона навіть була змушена назвати своє ім’я.
– Я – Венді, – сказала дівчинка схвильовано.
Пітер дуже зніяковів і попросив вибачення:
– Обіцяю, Венді, – прошепотів він, – якщо тобі здасться, що я тебе забув, тільки скажи: «Я – Венді», і я відразу ж згадаю.
Звісно, все це було дуже тривожно. Однак щоб загладити свою провину, Пітер показав друзям, як лежати долілиць на сильному вітрі, що зустрічався на їхньому шляху, і це було таке нове відчуття, що діти намагалися повторити цю дію кілька разів і виявили, що вони могли спати таким чином дуже безпечно. Насправді вони б спали ще довше, але Пітер швидко втомлювався від сну, й уже незабаром чувся його плаксивий голос ватажка:
– Зупинка! Виходимо тут.
Так із дрібними сварками, але загалом без проблем, вони наближалися до Ніколандії. Після багатьох місяців мандрівники таки дісталися туди, більше того, вони летіли навпростець весь час, і може статися, що через Пітера або Тінк острів сам шукав їх. Тільки таким чином і можна було досягти його чарівних берегів.
– Онде він, – повідомив Пітер буденно.
– Де? Де?
– Там, куди показують всі стрілочки.
Конец