сорочці, пропонуючи підсунутися ближче.
– Я почув, як мама і тато, – Пітер знизив голос, – балакали про те, ким я буду, коли виросту і стану чоловіком. – Він дуже хвилювався цієї миті. – А я не хочу стати колись чоловіком, – сказав він пристрасно. – Я хочу завжди бути маленьким і розважатися. Тому й утік і оселився в Кенсінґтонському парку серед фей.
Венді кинула на нього дуже захоплений погляд, і Пітер подумав, що це тому, що він утік, але насправді її захопило його знайомство з феями. Венді прожила таке тихе сімейне життя, що знатися з феями їй здалося чимось дивовижно чудовим. Вона почала закидати співрозмовника запитаннями, і це трохи його здивувало. Бо феї були для Пітера швидше якоюсь неприємністю, що трапляється на його шляху, і нічого більше. Насправді він іноді любив давати їм прочуханку. Проте загалом їх любив і тому розповів про те, як феї з’явилися.
– Розумієш, Венді, коли в світі народилася перша дитина і вперше засміялася, її сміх розсипався на тисячу дрібних шматочків і з кожного з’явилося по феї. З того часу вони й живуть.
Балачка добряче втомила дівчинку, але те, що відбувалося у неї вдома, малій подобалося.
– Отже, – продовжував Пітер розважливо, – вирішили, що у кожного хлопчика і дівчинки має бути своя окрема фея.
– Обов’язково має бути? Саме так?
– Ні. Діти зараз дуже розумні стали, лиш трохи підростуть, то більше не вірять у фей. І варто лише якомусь малюкові сказати: «Я у фей не вірю», й умить якась із них падає мертвою.
Пітеру вже набридло теревенити лише про фей, і хлопчик прислухався, чому ж затихла Тінкер Белл.
– Не розумію, куди вона поділася, – зауважив він, підвівся і промовив ім’я Тінк.
У Венді затріпотіло серце від захвату.
– Пітере! – заволала вона, хапаючи співрозмовника за руку. – Невже у цій кімнаті є справжня фея?
– Вона тільки-но була тут, – сказав той трохи нетерпляче. – Ти нічого не чуєш, еге ж?
Вони разом прислухалися.
– Я щось чую, – повідомила Венді. – Наче якісь дзвіночки дзеленчать.
Той звук чувся з креденса, і Пітер звеселів. Ніхто не міг виглядати таким веселим, як Пітер. Він умів сміятися, як сміються вперше в житті.
– Венді, – прошепотів хлопчик тріумфуючи, – здається, я засунув її разом із шухлядою!
Він нарешті випустив на волю бідолаху Тінкер Белл, і та заметушилася в повітрі, волаючи від люті.
– Тобі не можна казати такі речі, – повчав Пітер. – Звісно, мені дуже шкода. Але звідки ж я міг знати, що ти там сидиш?
Та Венді більше не слухала хлопчика.
– О, Пітере, – попросила вона, – нехай вона застигне на хвилинку, бо я хочу її розгледіти!
– Вони майже ніколи не залишаються на одному місці, – зауважив Пітер.
Однак на одну мить Венді таки побачила романтичний силует, що присів відпочити на годиннику із зозулею.
– Ой, яка гарненька! – здивувалася Венді, хоча обличчя у Тінк все ще було спотворене злістю.
– Тінк, – сказав Пітер доброзичливо, – ця леді хоче, щоб ти стала її феєю.
Тінкер