здавалося дуже недоречним турбувати чоловіка. До того ж жінка наперед знала, що він скаже:
– Це все витівки няньки-собаки.
Вона вирішила акуратненько згорнути тінь і покласти її в шухляду креденса, аж поки не трапиться нагода розповісти про це чоловікові. Якби ж то!
Нагода трапилася через тиждень, та краще б і не було тієї незабутньої п’ятниці. Звісно ж, п’ятниці.
– Мені треба було бути особливо обережною у п’ятницю, – казала вона згодом чоловікові, який сидів поруч, а Нена розляглася з іншого боку, тримаючи господиню за руку.
– Ні, і ще раз ні, – постійно повторював пан Дарлінґ. – Це я у всьому винний. Я, Джордж Дарлінґ, зробив це. Меа кульпа, меа кульпа, – додав він латиною, що означало «моя вина». Він здобув класичну освіту.
Так вони сиділи вечорами, згадуючи ту фатальну п’ятницю, поки всі, навіть найдрібніші деталі не проявилися у їхніх головах, як це буває із зображеннями зі зворотного боку при поганому друці.
– Якби я тільки не прийняла запрошення від сусідів із будинку № 27! – бідкалася пані Дарлінґ.
– Якби я тільки не налив свої безглузді ліки в мисочку Нени, – додав пан Дарлінґ.
– Якби я тільки здогадалася зробити вигляд, що ліки мені подобаються, – промовляли собачі очі, повні сліз.
– Це моя жага до забав, Джордже!
– Це моє дурнувате почуття гумору, люба.
– Це моя схильність ображатися через дрібниці, любі хазяї.
А потім хтось із них, або й усі разом, плакали, і кожен думав про своє. Нена думала: «Це правда, правда, не можна наймати собаку в няньки». Багато разів пані Дарлінґ промокала своєю хустинкою очі собаки.
– То ще той друзяка! – викрикував пан Дарлінґ, а Нена гавкала, наче його відлуння. Але пані Дарлінґ ніколи не дорікала Пітеру. Щось у правому кутку її рота не давало вимовити його ім’я.
Так вони сиділи гуртом у спорожнілій дитячій кімнаті, пригадуючи всі подробиці цього жахливого вечора. Розпочався він зовсім пересічно, так само буденно, як сотні інших подібних вечорів. Тоді Нена нагріла води, щоб викупати Майкла, і на своїй спині потягла його у ванну.
– Не хочу в ліжко! – репетував Майкл, бо він завжди вважав, що його слово має бути останнім в усьому. – Не хочу, не хочу, Нено, адже ще немає навіть шостої години. О, люба, люба, я тебе розлюблю, Нено! Кажу ж бо, що не хочу купатися, не хочу, не хочу!
Тоді пані Дарлінґ увійшла в дитячу, одягнена в свою білу вечірню сукню. Вона одяглася завчасу, бо Венді дуже любила, коли мама одягала це плаття з намистом, подарованим Джорджем. Вона наділа й браслет Венді на свою руку. Жінка часто просила в доньки дозволу одягти цю прикрасу, поки та не виросте. А Венді дуже любила позичати свій браслет мамі. Остання знайшла двох своїх дітей, коли ті бавилися в «маму і тата» й розігрували той момент, коли народилася Венді, тоді Джон заявив:
– Я щасливий повідомити вам, пані Дарлінґ, що ви тепер стали матір’ю, – таким тоном, яким міг би промовити й сам пан Дарлінґ із такої нагоди.
Венді