думала, що тобі ковтати їх було легко, татку.
– Не в цьому річ, – пояснив чоловік. – Справа в тому, що у моїй склянці більше, ніж у ложці Майкла. – Його гордовите серце мало не вистрибувало з грудей. – Це несправедливо. Я міг би випити одним духом, але так не годиться.
– Тату, я чекаю, – холодно нагадав Майкл.
– Легко сказати: «Я чекаю». Я також чекаю.
– Татку, ти що, боягуз?
– Ти сам боягуз.
– Я нічого не боюся.
– І я нічого не боюся.
– Тоді пий.
– Сам пий.
Венді спала на гадку чудова ідея:
– Чому б вам не зробити це одночасно?
– Гаразд, – погодився пан Дарлінґ. – Ти готовий, Майкле?
Венді полічила: раз, два, три, Майкл проковтнув мікстуру, а пан Дарлінґ сховав свою за спину.
Тут почулося волання обуреного Майкла.
– Ох, татку! – прошепотіла Венді з докором.
– Що ти маєш на увазі цим «татку», – зажадав пояснень пан Дарлінґ. – І годі репетувати, Майкле. Я хотів випити, але схибив.
Це було жахливо, як усі троє дивилися на чоловіка так, ніби вони зовсім не поважали його.
– Дивіться сюди, – сказав він благально, щойно Нена вийшла у ванну кімнату. – Я просто подумав про гарненький жарт. Виллю свої ліки в миску Нени, і вона вип’є їх, вважаючи, що це молоко!
Рідина була кольору молока, але діти не зрозуміли сенсу гумору свого батька і тому дивилися на нього з докором, коли чоловік виливав ліки в мисочку Нени.
– Як дотепно, – сказав він із сумнівом, та вони не посміли викрити його, коли пані Дарлінґ і Нена повернулися.
– Нена – гарна собачка, – сказав він улесливо. – Я налив трішечки молочка в твою миску, Нено.
Нена махнула хвостом, підбігла до миски і почала хлебтати. Потім вона глянула на пана Дарлінґа з докором, зовсім не сердито. І показала господареві велику сльозу, при вигляді якої нам стає так шкода благородних собак, а потім сховалася у своїй буді.
Пану Дарлінґу було жахливо соромно за самого себе, але він не бажав здаватися.
У неприємній тиші пані Дарлінґ понюхала миску.
– О, Джордже, – сказала вона, – та це ж твої ліки!
– Це був лише жарт, – сказав чоловік із гіркотою. – Немає жодного шансу розсмішити когось у цьому будинку.
Венді й далі гладила Нену.
– Ну, звісно! – кричав він. – Розпещуй її! А мене ніхто не приголубив. Та де там! Я ж лише годувальник, навіщо мене обнімати – навіщо, навіщо, навіщо?
– Джордже, – благала пані Дарлінґ, – тихіше. Слуги можуть почути.
У них була лише Ліза, яку вона називала «слугами».
– Ну й нехай, – погодився чоловік необачно. – Клич сюди хоч весь світ. Але я не дозволю цій собаці панувати в нашій дитячій кімнаті більше ні на мить.
Діти заридали, Нена намагалася з ним помиритися, але чоловік відігнав собаку від себе. Він знову відчув себе справжнім чоловіком.
– У двір, у двір! – кричав він. – Твоє місце – на подвір’ї, і там я посаджу тебе на ланцюг.
– Джордже, Джордже, – прошепотіла