Бачиш, я весела. То вчора я так.
Дійсно, її великі очі посміхались. І Шаптала не розумів, як здолають посміхатися очі, коли холоне тіло.
Вона закахикала, і Шапталі стало до болю соромно за своє здорове тіло. Він почав вишукувати необхідних слів, щоб висловити своє чуття, свій жаль до неї, та не міг, як і завжди, їх найти. Тому він мовчав, близько нахилившись до ліжка, і кашель катував його не менш, ніж її.
Олюся затихла й знову посміхнулась.
– Я рада, – ой, як я рада! – що ти приїхав, – промовила вона: – а скажи, Остапе, чи був радий ти, коли я приїздила до тебе в місто?
– Був, – відповів Шаптала.
Вона зітхнула.
– Але ти ніколи мені цього не висловив…
– Олюсю…
– Вірю, вірю…
Ввійшла мати з обідом Олюсі. Шаптала натяг капелюха й вийшов на повітря.
На дворі сонце так сяяло, що він примружив очі. Сонце немов вихвалялось тим, що здолає блискати. Шаптала ще нижче насолопив собі ширококрисого капелюха.
Вулицею проходив мирошник Підгорній.
– Христос воскрес! – весело крикнув він.
Навіть цей, що з його жінка та семеро дітваків безутомно ссали снагу, – теж радів.
Воістину, – відповів Шаптала й поплентався на молочарню до батька.
Старий Шаптала відав молочарнею раніше у дідича, а тепер у Радянськім Господарстві.
У молочарні гудів великий сепаратор і було повно народу. Старий Шаптала був вдоволений, що син зайшов його провідати.
– Бачиш? – питав він: – навіть на Великодень треба працювати. Що ж робити? Не здоїш корови, а вона тобі й загине.
Далі він шуткував:
– Чи не хочеш, бува, поступити до мене за поміщника? Далеко краще, ніж твоя хемія…
Шаптала уважно прислухався до гудіння сепаратора й полюбив його одноманітність.
– Їй бо, у нас краще, ніж у місті, – казав батько далі: – подивись, скільки молока – хоч купайся! А дівчата – хіба ж рівня вашим панянкам?
Рички зареготали, й їхній сміх оповив Шапталу гнітючою хмарою; їхній регіт душив його, і він облишив радісну молочарню.
Він минув свою хату й спустився у сад. Скоро війнуло на нього повітря занедбаного саду, скоро заслали його дерева своєю тінню, він відчув спокій у своїй душі. Він ніби потрапив у інший світ, і жодний закон тогобочного життя не мав над ним сили.
Дерева гуски і стежка губилась між ними. Пахощі молодого зілля, густі, як вершки, затримували ходу. Шаптала сів на землю й здійняв капелюха.
Тут непомітним був бог, що воскрес.
Повернувшись до міста, Шаптала не пішов на свою звичайну кватирю до басусі Одарки, де він їв і спав, а спинився у своєму робочому кабінеті на Борисовській вулиці. Те помешкання було близько вокзалу, а Шаптала почував себе остільки слабим, що не здолав іти десь далеко, у центр міста.
У кабінеті він довго сидів, схилившись до столу, млявий і байдужий; певність сестриної смерти виснажила його остаточно і позбавила всякого інтересу до оточення. Він спочивав, немов знесилений важкою працею, або надутомлений безсонними