вони зайшли до нього в кімнату. Галай зараз ліг на ліжко, а Шаптала сів коло столу, простягнув руки й поклав на них голову.
Йому здавалось чудним, що він тут в той мент, коли на селі помирає його сестра. Він мусив бути там, у маленькій кімнаті, де вогник лямпадки стежить, як кашель кромсає тишу. Нащо вона наказала, щоб він повернувся до міста? Дні й ночі просиджував би він коло її ліжка, без сну й спочинку, аби почути її слово, завдовольнити її прохання… Але вона сказала:
– Остапе, я не хочу, щоб ти бачив, як я помиратиму. Ти приїдеш тільки ховати мене.
Це було сказано з тугою, і він зрозумів, що Олюся рада була б його бачити коло себе, але хотіла позбавити його від вигляду своїх страждань. Вона й тут офірувала собою задля нього.
Шаптала тисячний раз перебирав у спогадах її офіри. Почалося давно це, з дитинства. Вона ховала яблука й цукерки, що їх так рідко запопадала від батьків, щоб увечері віддати їх братові.
– Їж, Остапчику, їж, – казала вона.
– А ти чого не їси? – здивовано питав той.
– Мені так радісно, коли ти їси! Вони ж смашні. Їж, їж!
Він їв, а воно, дівча, дивилося, й раділо.
Маленька Олюся ходила у ліс та приносила братові суниць; вона вирізувала йому лука й робила стріли. Вона намагалася завжди взяти на себе його провини, а коли їй не щастило в цьому й Остапа карали, вона вела його в садок, співала й танцювала там, а коли це не розважало його, – сідала й плакала з ним разом.
А саме страшне! – його почали вчити, а її – ні, бо в батьків і на одного не вистачало як слід грошей. Олюся доїла корів, бігала обшарпана, а він жив у місті й носив блискучу тужурку. Коли ж повертався додому влітку, вона сама, тільки сама, стелила йому постіль і прибирала в кімнаті. Й ніколи ані слова догани.
Остап учився, а Олюся жила самим сподіванням його приїзду. Вона не мала подруг і була зовсім самітна; за це її вважали чудною. Брат був їй душею.
Він і надалі вчився, а вона доїла корів і виносила свиням; як зробилася дорослішою, раз на місяць приїздила до брата в місто, привозила йому чисте шмаття, забирала брудне, латала йому штани й сорочки.
Врешті він зробився інженером, а Олюся лишилась неосвіченою ричкою. Він досі не зауважав на її становище, не гадав про те, оскільки був їй винним. І лише прийдешня смерть відкрила йому її вартість. Тепер він почував себе готовим вчинити надзвичайне, аби лише врятувати сестру. Але було запізно. Свідомість гнобила його, що він так пізно оцінував офіри сестри, коли віддяка була вже неможливою, коли всі думки и постанови його були даремними, й він ментами напружувався, щоб рвонутись кудись, раптом випростатись і розірвати пута важкої туги; щоб у надлюдській потузі утворити світло, що розвіяло б примари смерти, що купчилися над Олюсею. Та всі ці пориви лише виснажувала його.
Шаптала навмисно картав себе, пригадуючи, що Олюся весь час була його рабою, доброхітною й безоглядною. Завдяки мовчазності своїй він так мало сказав їй ласкавих слів… Якби можна було хоч востаннє висловити їй весь свій жаль і свою покору!
Він