до одного осередку, а той поширювався на всесвіт – ці папери були порошинками чужої землі, що поналипали були до ніг і яких потрібно струснути на порозі. Шаптала дивився на недокінчені проекти, складні кошториси і всіх їх складав у велику, незграбну купу.
Потім він поклав ту купу в куток між шахвами і пішов до гамарні, що розкинулась містом разом з великим робітничим виселком.
Шаптала зайшов у хатину до сторожа, Мусія Вибрика. Той здивовано привітався з інженером та запропонував сідати.
– Ключа дайте від брами, – попрохав Шаптала.
– Ключа? – неймовірно перепитав Вибрик: – а навіщо? Все ж спинилось. Нікого немає.
Проте він добув ключа, і вони разом пішли вузенькими вуличками робітничого виселку.
Тут теж мало хто лишився, – казав Вибрик, показуючи на зачинені вікна будинків: – кудись розтеклися, як вода з битого глечика… А куди? Скрізь. Хто на села пішов і землю копирсає, хто спекулянчити, хто воює, хто промови каже… Спинилась гамарня, спинилась…
Вони дісталися брами, одімкнули її та зайшли у середину заводу.
А пам’ятаєте, скільки народу тут вешталось? – запитав Вибрик, віддаючись радісним спогадам.
– Пам’ятаю, – відповів Шаптала.
– Смерть прийшла, – зітхнув Вибрик, – що робити з малими дітьми? Революція… Спинилась гамарня…
Вони посунулись між купами руди та чавуновими скибами просто до машинового відділу. Сторож одімкнув дверину павільйону і спинився на порозі.
– Дивіться – все завмерло, з тугою сказав він Шапталі: – а пам’ятаєте, як кипіло?
Шаптала зайшов у середину. Там у холодку дрімали машини, як притомлені дивовиди. Нерухомо повитягались стальові швенделі і спочивали великі маховики. Парові казани немов скупчились та схилились один до одного у спокійному сні.
Шаптала ходив між блискучими велетнями й торкався їх рукою. Вони були холодні: не сон, а смерть спинила їх. То смерть прийшла серед стогону й зітхань напружених рухів, серед метушливого дзичання колес і пазів. Тоді білою парою вийшов дух з метальового тіла, з сичанням заклякли швенделі в останнім пручанні та помалу захолонули казани.
Він піднявся драбинкою на примосток і зверху дивився на залізний цвинтар. Щось привабливе таїлося в смерти колес та в звислих ланцюгах горішніх кранів. Насолода вічного спочинку вилискувала на вигибах криці й мерехтіла на мідяних частинах держальн та гаків. Всевладно панувала тиша над потужними працівниками, що в зойках і шаленстві тіпались були своїми тілами, бездоганно віддаючи свою силу і рух.
Вони заробили собі тишу і спокій в перелогах під важкими ярмами ремінних пазів, у громі бійки заліза об крицю. Тепер вони спочивали, і радість нерухомости відчував кожний гвинтик цього знеможеного тіла.
Смерть, така бажана, прийшла сюди, приголубила чужих всім рабів і в захваті раювання вони заснули навіки. А купа мовчазного металю була смерти пам’ятником і хвалою.
Остап Шаптала сидів