поживеш з нами… Я догоджатиму тобі.. Хто так догодить, як мати?
Остап повторив упевнено:
– Я завтра поїду.
– Ти навсправжки, Остапе? – неймовірно питала мати: – ну, скажи, що шуткуєш – і я засміюся. Ну, скажи, скажи…
Вона захопила його руки та смикала до себе, немов хотіла стягти його до долу. Він спершу сидів непорушно, а потім почав поволі підводитись. Але мати одразу кинулась його обіймати.
– Ах ти, дурненький, – шепотіла вона: – чого ж ти не кажеш? А я давно помічаю – чого він задумливий такий? Так вези її сюди, свою коханку… Я прийму її як сподівану, я слугуватиму їй, я за покоївку їй буду, – тільки лишися тут, біля мене!
– Я не маю коханки…
Тоді мати впала йому до ніг і заридала, обвивши їх руками.
– Не покидай мене, сину! – стогнала вона: – що я маю сама робити? Батько такий заляканий, як і я. Навколо смерть торохтить маслаками… Сину, не їдь! Сину, лишися!
Ввійшов батько. Мати похапцем підвелася й почала витирати сльози волоссям.
Батько, винувато посміхаючись, запитав:
– Василино, я ще як снідав учора, та й досі… Хліб, може, є, га?
Мати гукнула:
– Немає хліба! Нічого немає!
Старий Шаптала надів шапку.
– Тоді я в Панченок позичу…
– Куди ти йдеш? – верескнула мати, стиснувши голову: – он Остап завтра їде! Син мій мене лишає! Син мій мене катує!
Шаптала дивився, як вона впала на ліжко та скиглила зарившись у подушки, його зненацька вразило слово «син», яким його узивали. Він не почував більше, що ця жінка йому мати, що він народився у цій хаті, і що все навкруги бачило його дитинство. Він знав, що мрія його зрадила і не мав рідні, крім неї.
Галай обрав собі кімнату Вербуна за мешкання головне з того приводу, що вона була на горі. З вікон її можна було бачити все місто навкруги, річку, а за нею лани та гаї. Ранком видно було звідти, як тяглися з сел вози та скупчувались на майдані, що розлігся ліворуч; як з усіх кутків міста виринали ранком люди та сунулись на поторжу, чи одинцем, чи цілими юрбами. Видно було головну вулицю й її безмежний рух, мійський сад, що прокидався вночі, коли засипали будинки, і далекі передмістя, що, здавалось, спали день і ніч, бо їхній гуркіт не дістався вуха.
Отже, стоячи біля вікна, можна було мати все життя міста на очах та тішиться його різноманітним виявленням. Можна було, перехилившись з вікна, брати участь у цім житті, вдихуючи його в себе, рости з його галасом і конати з неясними шумами річки.
Вербун дав згоду, і це скоїлося лише тому, що вони, всі троє, ставилися один до одного инакше, ніж до всіх инших.
Випадок уперше з’єднав їх у пансіоні пані Чужинської, яка, бувши вдовою, віддавала одну кімнату з харчуванням. І одного року з села привезли туди маленького Остапа, Зінька, – з невеликого повітового містечка, а до їх – Левка, якого мати кинула його батька, а той, не любивши худорлявого сина, що з малечку ставився до всіх зневажливо, щоб його позбутись, завдав до пансіону, дарма що сам мешкав у місті. Всі троє мали вчитися.
Пані