щось жорстоке. Тиша, що панувала допіру в кімнатах перетворилась у стогони матері та голосні зітхання батька, що тинявся, розчавлений безнадійністю.
Облишили варити обід і їли, що трапиться. Пил застелився на вікнах та підлозі і ніхто не стирав його. Довго не лягали спати, сиділи за північ та все думали й катувались.
Мати не плакала лише тоді, коли сухі ридання самі спинялися їй у горлі. Батько прилюдно лише зітхав та ніяково посміхався, а по кутках ховав свої важкі сльози.
Лише тепер залунало в повітрі слово «смерть». Немов смерть щойно прийшла велика й нахабна, розсілась по всіх стільцях, захопила все повітря і ніде було повернутись, нічим було дихати. Все загарбала смерть.
Мати здебільшого сиділа на канапці, виснажена лихом та риданнями. Тільки-но поверталася до неї хоч краплинка сили, вона знову перелякано заціплювала пучки та припадала до столу.
– Де ти, Олюсю? – вила вона: – де ти, доню? Іди ж сюди! Йди до неньки! Чуєш Олюсю?..
Вона стихала на мить, прислухаючись, і, зневірившись, кричала ще голосніше:
– Боже, навіщо це? Навіщо смерть? Навіщо вмирати? Боже!
Їй ніхто не відповідав. Батько, заціпивши губи, сновигав з кімнати до кімнати, і скарги дружини падали йому на зважнілу голову, як удари довбні.
Коли ж Остап повертався з лісу, мати кидалася до нього та в болісних обіймах притискувала до себе. Вона перелякано дивилась на нього заблуканими очима та стогнала:
– Не вмирай, Остапе! Живи! Живи!
Мати не хотіла відпускати його від себе.
Він мусів сидіти коло неї та слухати її нарікання. Він мусів дивитися, як вона, розпатлана й розхристана, тіпається йому на колінах, як підрізана курка.
– Скажи, що ти житимеш, Остапе! Сину, скажи що ти не помреш! – гукала вона, засапуючись від ридань.
– Добре, – відповідав той.
Иноді мати хапала його обличчя руками та починала шалено цілувати, заливаючи слізьми. Вона гортала його, кремезного, до своїх усохлих грудей, мовби дійсно хотіла захистити від смерти.
І Шаптала не міг лишатися довго вдома, бо бачив страшне непорозуміння, що там коїлось. Дедалі, то чужішою ставала йому мати з її недоладнім жахом перед смертю. Часом навіть прикро було слухати її скарги на смерть – таку тьмяну, що родить великі мрії.
Те, що стало матері прокляттям, синові було за молитву. Бо розквітнула йому мрія в новій душі, і він з насолодою відчував свою фізичну міць та духову волю.
Шаптала став ще більше мовчазним та ще більш уподобав самотність, бо ніколи не лишався на одинці: мрія жила в ньому і, коли тихо було навкруги, вона неясними обрисами мерехкотіла перед очима, і Шаптала побожно схиляв перед нею голову.
Ночами він довго лежав, розплющивши очі, та почував, як котиться снага йому в тіло через те, що мрія жила йому в грудях.
Він гадав:
– Я народився наново… Я снядів був за розрахунками, а ось мене викликано жити. Я не зауважав на людей, а ось маю віддати комусь свою міць та волю.