років, німці тоді складали списки людей для відправки на примусові роботи в Німеччину. Мені довелося їхати. Мати проводила мене на залізницю, але я не знав тоді, що ще двадцять сім років не бачитимуся з нею, а сама вона не знатиме, живий я чи мертвий. Нас перевозили у вагонах для худоби, але німці над нами не знущалися. Там були росіяни, українці з Галичини й поляки. Я завжди почувався ближчим до галичан і поляків, ніж до моїх радянських земляків – росіян чи навіть українців. Коли я опинився в Німеччині, в Рурі, я відчув шок. Це було ще до масивних бомбардувань Німеччини, і все тут було велике, чисте, багате, продумане. У магазинах було повно речей, яких я ніколи не бачив і навіть не уявляв у нашому нужденному комуністичному світі. Але все це було не для мене. Німці майже всі ходили в формі й вивішували на вікнах нацистські прапори. Ми, робітники зі Сходу, мали носити знак “OST” на куртці, і цей знак невдовзі, в міру того як руйнувалася Німеччина, мав стати знаком рабства. Ми жили в бараках і працювали на десятках заводів. Ми могли виходити на вулицю, але завжди з тим знаком OST на животі й без грошей. Німці були байдужі до нашої долі, без злості й без доброти. Спілкуватися з ними близько могло бути небезпечним. Я знав поляка, якого оскопили за те, що він зустрічався з німкенею. Нещасний показував нам, що в нього лишилося від його органа, і плакав. Але інколи на роботі я чув, як деякі німці казали щось співчутливе про мій вік, зріст і мій рахіт. ’’Вони присилають нам пацанів!’’, почув я якось у себе за спиною. Але наше становище було не найгіршим. Одного дня нас кудись повезли, і ми проїжджали повз місце, яке можна було назвати табором для радянських полонених: величезне поле, скелети в обірваній на лахміття формі та колючий дріт. Ніяких бараків. Ці люди жили, спали й мерли просто неба, влітку й узимку.
У 1943 році, а особливо 1944-го, становище для німців погіршилося. Англійці масовано бомбардували міста й заводи, посилювався нестаток, і німці ставали дедалі агресивнішими. Робота була дуже тяжка, робочий день тягнувся без кінця, харчування мізерне… На заводах постійно ставалися аварії з людьми й каліцтва. Якось я дізнався, що неподалік від нашого заводу працюють українки з мого містечка Буринь, і там була також і моя тітка Гелена. Одного вечора я побачився з нею і збирався втекти кудись удвох. Але якийсь німець з заводу впізнав мене і вказав на мене групі з гітлер›югенду, що проходила поруч. Я побіг вулицями міста, але мене швидко наздогнали, і четверо жандармів повели мене в місцевий відділок, а далі в гестапо. Я пам’ятаю, як я йшов, оточений чотирма поліцаями, на нас дивилися німці, і я чув, як хтось сказав: ’’Вони вже дітей хапають?’’. Відповіддю на мої виправдання були два ляпаси просто в обличчя, і ось я в камері, абсолютно один, у старих штанах, двох різних калошах, зі знаком OST на обдертій куртці. За кілька днів, що тягнулися в нескінченній тривозі й страху бути розстріляним, жандарми відвезли мене в концтабірну команду неподалік від Кельна. Я одразу побачив, що мені доведеться виживати в зовсім іншому середовищі… Колючий дріт,