продовжую розмову, не торкаючись головного, але обережно підводжу стареньку до потрібних мені питань. Раптом, посеред якихось життєвих дрібничок вона каже мені: «Коли я була молода, тут стався страшенний голод. Сама я працювала на заводі неподалік звідси, мене годували на роботі, але я не мала права відносити щось додому. А тут у нас забрали все, всі наші запаси, все. Мій батько помер перший від голоду, ось тут, на лаві. Мати померла на печі, а моя сестра повісилася тут, у цій кімнаті. Я залишилася сама і так тут і жила весь час». Я не забув цю стару жінку, її хату і те, що вона розповіла, витягнувши це зі своєї пам’яті, яка мовчала шість десятиліть. Увечері я вклався в спальний мішок у такій самій хаті, що вже розвалювалася, бо була покинута ще з тих часів. Сон не йшов до мене, і я думав про померлих селян, для яких я був посмертним непроханим гостем. Того вечора мене охопили пекучі почуття. Кількома роками раніше я відчув подібну самоту, замислившись над великими людськими трагедіями Європи. Це було 1984 року у Польщі, в таборі Біркенау поблизу Аушвіца.
Ми ходили самі серед табірних бараків, і здавалося, що їх залишили напередодні… Свого часу мене глибоко вразив вигляд містечка-мученика Орадур-сюр-Глан: обвуглені стіни ніби кричали в німому містечку. Це було також в Ірландії, 1987 року, на краю ірландського півострова Акілл в глибині Коннемари, у селі-примарі Кіль, покинутому мешканцями під час голоду 1848 року.
Але повернімося до нашого початкового запитання: чому ця книжка? Чому в розпал літа 2006-го, коли мої французькі колеги їдуть на пляжі півдня Франції, я ходжу розбитими дорогами з висохлими баюрами бідного села Соболівка в центрі українського Поділля разом із літнім схвильованим батьком, довоєнною фотографією бабусі й моєю старшою сестрою, канадкою, що перетнула океан, щоб приземлитися в цьому геть не туристичному місці?
Ми не ставимо собі за мету пошук нашого коріння, про яке ми, втім, ніколи не забували. Ми повертаємось, і завжди знали, що це обов’язково станеться, до витоків сімейної, політичної, пам’яткової, національної та релігійної трагедії, свідками й нащадками якої ми є.
Написання цієї книжки є більше ніж свідченням, подібно до певних цілющих засобів вона не лише має дати змогу окремим свідкам зняти з себе напругу (одна жінка, яка свідчить у цій праці, сказала нам, що її молитви нарешті почуті, й вона може померти з миром), але також і допомогти нашій сім’ї назавжди розпрощатися з численними стражданнями й недомовками.
Я знав, що колись, рано чи пізно, я муситиму піти на пошуки родинної пам’яті, і це буде не легко. Роками «Криваві жнива» Роберта Конквеста і «Жовтий князь» Василя Барки стояли на моїх полицях, і я не наважувався відкрити їх.
Відкрити могилу цього голокосту, привезти батька в село його дитинства, розпитати свідків… А потім усе перевернулося. За якихось кілька місяців мій батько овдовів і переїхав ближче до мене, один із моїх дітей тяжко захворів і хирів, і Помаранчева революція вивела мене зі сплячки, в яку я заглибився,