де католики демонстративно проводили молитву, щоб отримати право побудувати церкву. Я не знав, що краківським єпископом був майбутній папа Іван-Павло II, і, якщо зважити на кількість священників і вірян того дня, очевидно месу проводив він сам.
У 1978 році відбулася наша перша подорож у СРСР. На чехословацькому кордоні все виглядало пристойно в порівнянні з радянським кордоном у Брест-Литовську. Пасажири мусили вийти на перон і розкривати свої валізи за наказами митників і солдатів, не більш люб’язних, ніж їхні чоботи й автомати на плечі. Жодного туриста на горизонті, хіба що кілька простаків, яких неначе баранів опікують колабораціоністські організації типу «Франція – СРСР». У Софійському соборі в Києві група цих «ларзацьких»[9] баранів тупо слухала ладну пропаганду товариша гіда. Я спробував встромити свою українську правду французькою мовою, але мене спровадили на вулицю. Церковна божевільня Совєтів…
Радянський Союз. Гнітюча сірість вокзалів і міст під гігантськими портретами Леніна і плакатами партії, що сповіщають про успішне виконання 36-ї п’ятирічки. Пам’ятники Леніну, під якими комуністичні піонери в формі марширують із дерев’яними автоматами. Громадські туалети без дверей і перегородок, де в братерській і рівноправній обстановці можна було випорожнити кишківник у неймовірному смороді. Маленький хрестик у мене на шиї, який лякав перехожих, в якомусь адміністративному холі мене попросили його сховати. Хронічне напівбродяжництво громадян, що виснажують себе в безкінечних чергах у магазинах, бійки й штовханина, коли хтось намагається протиснутися без черги, набундючені привілейовані партійці, увішані парадними медалями, з набитим пузом і в пугалоподібних кашкетах, пияцтво і пристрасть до горілки, яку виганяли апаратами з трьох пляшок і двох шлангів. І та двокімнатна комунальна квартира, де жили чотири покоління моєї родини: семеро людей разом із бабусею, що не вставала з ліжка; радіо на стіні та його єдина пропагандистська станція, увімкнута постійно, щоб перешкодити капіталістичному шпигунові, що дрімає в нас, слухати «націоналістичну пропаганду» американських радіостанцій «Радіо Свобода» або «Вільна Європа». Польські магазини «Певекс» або українські «Каштани», забиті багатствами Заходу, але призначені для номенклатури та діляг, перед якими пускали слину соціалістичні громадяни, що мали задовольнятися успіхами «славнозвісного п’ятирічного плану». Радянська Україна являла собою європейське суспільство, а отже, досягла успіхів у багатьох галузях, проте без значного прогресу в інших, де її можна було б назвати напіврозвинутою, але вона не була відсталою.
А як виглядали ми серед того всього? На нас дивилися як на позаземних прибульців із нашою літературною українською мовою ХІХ століття і нашими гарними манерами людей із Заходу, нашим модним одягом, що різко виділявся на фоні навколишньої сірості, з нашими ввічливими зверненнями «пан», «пані» (а не «товариш!»), що заважало нам зайняти