він услід.
Писар заперечливо похитав головою.
– Не треба.
Цієї миті до графа приєднався його слуга з дірявим черевом, і вся ця процесія, перейшовши дорогу, рушила вузенькою стежкою через поле, на якому вже достигало жито.
Вітру не було… Ніч стояла ясна і спокійна. Місячні промені сновидами бродили поміж розкішного колосся, лякаючи цвіркунів і безцеремонно натикаючись на сплячі волошки та маки.
Омелько ішов попереду, велично переставляючи ноги, і дихав гордо та ритмічно, мов легендарний Леонід, ведучи своє нечисленне, проте відважне військо. Над ним височів пан Бень, боязко озираючись навкруги… Цьому могутньому спартанцю в кожному шурхотінні польової миші ввижалася відьомська нечисть, що тихо до нього скрадалася, а в кожному кажанові – крилатий куролиск.
Слідом за паном Бенем, ведучи коня, йшов Христоф, додаючи до важкого дихання двох відьмоборців тендітну мелодію шпор. Пана Беня ця мелодія заспокоювала, а Омелька надихала. Самого ж Христофа така таємничість смішила, проте передчуття затишного дому і хорошої вечері, обіцяні писарем, змушували підігравати цьому добродушному борцеві з нечистю.
Слідом за конем, ухиляючись від помахів хвоста цієї благородної тварини, йшов граф Хіх. Його шляхетні очі, що світилися в темряві, більше дивились на стежку, оскільки сліди, які залишав попереду кінь, подекуди липли до чобіт і кепсько пахли. Останнім ішов графський слуга. Він мовчки вдивлявся єдиним оком у темну постать господаря і нічим більше не цікавився.
Врешті поле закінчилося, і стежка, вистрибнувши з жита, повилася далі сірою стрічкою поміж темної трави до одиноких вогників вдалині, біля яких перебріхувалися час від часу собаки. На межі росло високе і гіллясте дерево, плоди його зацвиркотіли під ногами та в кінських зубах.
– Ту яблуня, – тихо сказав Омелько, – їден жид колись її посадив… Але яблука такі кислі, що, крім коней, їх міг би їсти хіба що дідько.
– Навряд чи, – озвався Хіх.
Брудно вилаявшись і не по-графськи плюнувши, він метнув у темряву надгризений плід і сердито додав:
– Жидва…
З боку села почулося якесь дике хихотіння. Кінь різко звів голову і тривожно заіржав.
– Ну-ну, – сказав Омелько, витягнувши в той бік шию, – покажись мені…
Утім, щиро кажучи, відважний писар і гадки не мав, що робитиме, коли раптом опиниться віч-на-віч з кимось із нехрещеної братії. Але він був не сам, а ця обставина робить будь-кого героєм.
Місяць мав би тепер висіти над головою, але він, з необережності зачепившись за Лису Гору, тріпотів самотнім бранцем майже над обрієм. Хіх легенько дмухнув у той бік, і він, розгойдавшись, рушив угору, поступово зменшуючись.
– Ге! – вихопилося за спиною, затим хтось гепнувся.
– Куме? – тривожно мовив Омелько.
Пан Бень сидів на купі розчавлених яблук і жалібно стогнав:
– Люди добрі, ну це вже занадто. Раків у шинку я ще міг стерпіти, але ж місяць – не рак!.. Ні, тепер ані краплини до рота.
– Тю! – глузливо відповів писар і вхопив кума попід руки, роблячи відчайдушну