.

з десять перевернувшись у повітрі, вона так затріскотіла у верболозах понад Полтвою, що всі солов'ї довкола замовкли і ще довго не наважувались подати голос.

      Омелько затанцював на радощах:

      – Отам їй і амінь! їй-богу, навіть відьма вріже дуба, коли телепнеться з такої висоти!

      Христоф мовчав. Незрозуміле відчуття провини каменем лягло на його душу. Подумки він уже картав себе за те, що погодився піти з писарем і тепер встряв у цю вар'ятську історію. З голови не виходило темне гнучке тіло, що звивалось у небі на мітлі: розпущене волосся, круглі перса, пишні стегна… Він важко зітхнув і відв'язав коня.

      – Ходімо, пане писарю, якщо ви ще запрошуєте.

      – Так-так, – радісно мовив Омелько, – безумовно!

      У темряві почулося глухе гарчання. Тріумфатори лячно озирнулись. Дірявий слуга Хіха волік свого непритомного господаря подалі від них у жито. Він сердито поглядав на пана Беня і грозив йому вискаленими жовтими зубами.

      – Бідолашний, – пожалів його писар, – дісталось йому від тих відьом. Певно, якісь чари…

      Пан Бень мовчки кивнув головою.

      – І не кажіть, куме…

      Усі троє вирушили до писаревого дому, а вранці, як тільки на світ благословилося, посланець бургомістра галопом помчав на схід, геть забувши про відьмоборців і нічні пригоди.

      Розділ IX

      За дверима почулися чиїсь квапливі кроки, загрозливе скрипіння сходів і лайка господаря. У двері сильно і безцеремонно постукали.

      – Трясця вашій матері, – крізь сон відповів Себастян.

      Стукали наполегливо і дедалі сильніше.

      – Кого там шляк приніс о такій порі? – важко відриваючись від ліжка, сердито гукнув він.

      – Це я, пане поете, не вбивайте… – донісся стурбований голос Мартина, – ваш покірний слуга, хочу передати наказ бургомістра…

      Себастян важко сперся на двері і зусиллям усього неслухняного тіла їх прочинив.

      – Господи помилуй, – зойкнув Мартин.

      – Ти чого?

      – Вас навіть блідим не назвеш. Ви наче мрець.

      – Я майже не спав… Цілу ніч щось зі мною коїлось.

      – Зурочили.

      – Кажи, що треба від мене бургомістрові.

      – Він велів передати, що на світанку до Львова прибуде наближений до короля. І ви мусите скласти для нього вітальний памфлет.

      Обличчя Себастяна перекосилося від люті.

      – Якого біса? Про такі візити повідомляють за місяць. Він що, про нього забув і згадав уві сні?

      Лакей, мов боячись, що його підслухають, стишив голос і майже пошепки відповів:

      – Кажуть, бургомістр і єпископ чогось не поділили і покликали його, аби той їх розсудив. Але хіба дідько знає, чом він так швидко прибув.

      Поет важко зітхнув і попрямував до цебра з водою.

      – Гаразд, – сказав він хлопцю, – передай, що я вже беруся до роботи.

      Морок потроху почав розсіюватись, і Себастян не запалював свічки. У напівтемряві він підсунув до себе каламар і папір. Втупившись у нього, завмер, наче знову заснувши.

      Мартин