Мабуть, це його дратувало, в усякому разі, якщо я був задоволений породженим моєю фантазією світом і не дуже-то турбувався про те, наскільки достовірні його хвалькуваті вигадки, то він уже почав сумніватися в достовірності того, що розповідав я, і приставав до мене, вимагаючи доказів. Одного разу, коли я мимохідь зауважив, ніби у нас в погребі стоїть ціла скриня, набита золотом і сріблом, йому загорілося зараз же побачити її, і він довго наполягав на цьому. Я звелів йому прийти в певний, зручний для мене день і годину, він з’явився точно в призначений час, і лише тоді, в останню хвилину, я раптом зрозумів, у яке делікатне становище він мене поставив. Не розгубившись, я відразу ж попросив його почекати біля дверей, а сам побіг у ту кімнату, де у матінки була захована в письмовому столі дерев’яна скринька зі скромними коштовностями у вигляді старовинних і сучасних срібних монет і декількох золотих дукатів. Ця скарбниця складалася наполовину з сувенірів, подарованих колись матінці її хрещеними, наполовину з подарунків моїх хрещених, і її повноправним власником вважався я. Кращою прикрасою колекції була масивна золота медаль завбільшки з талер, яка становила значну цінність; її піднесла мені в нападі щедрості пані Марґрет, наказавши віддати її на збереження матінці та не забувати мою благодійницю, коли я виросту і коли її вже, напевно, не буде на світі. Користуючись даним мені правом у будь-який час самому відчиняти цю скриньку, я частенько милувався яскравим блиском моїх скарбів і не раз уже показував їх іншим мешканцям нашого будинку. Тепер я взяв їх із собою, зніс шкатулку в льох і поклав її в порожній ящик, де лежала тільки солома. Потім я впустив мого скептика, з таємничим виглядом підняв кришку ящика і вийняв скриньку.
Я відчинив її, й перед ним яскраво засяяли блискучі срібні монети; а коли я став показувати йому золоті дукати і вийняв нарешті велику медаль, яка засяяла в напівтемряві дивним переливчастим світлом, так що можна було розгледіти вибитого на ній стародавнього швейцарця з прапором у руці та обрамленням з вінка із геральдичних щитів з гербами, – тоді він витріщив очі й простягнув руку, збираючись схопити пригорщу монет. Але я відразу ж зачинив шкатулку і сказав, ховаючи її в ящик: «Ну що, бачив? Весь ящик наповнений такими штучками!» З цими словами я випровадив його з льоху і замкнув двері на ключ. Тепер-то йому довелося здатися: він, щоправда, відмінно знав, що всі наші баляндраси – суцільний вимисел, але тон взаємної довіри, якого ми досі дотримувалися, не дозволяв йому пускатися в подальші розпитування, – адже і на цей раз житейський такт і ввічливість вимагали від нього, щоб він не спростовував так спритно і вміло піднесену йому брехню. Але якщо зараз він великодушно прийняв мої слова на віру, то це було зроблено тільки для того, щоб прискіпливо вимагати від мене надалі все нових і нових доказів і змусити мене ще більше заплутатися в брехні.
Незабаром після цього, – в той час якраз був ярмарок, – ми зустрілися, тиняючись