того літа я весь час перебував у тяжкому і болісному душевному стані, який завжди пов’язується в моїй пам’яті з іншими картинами: з блакитним небом і з яскравим світлом сонця, з тихими харчевнями, що потопають у зелені далеко в лісі, де ми потайки збиралися на наші гулянки, так що всі ці спогади досі пробуджують у мені дивні, подвійні почуття. Мої приятелі, звичайно, давно вже помітили, що історія з моїми грошима – справа нечиста, але всіляко уникали висловлювати підозри чи задавати будь-які запитання, навпаки, вони вдавали, ніби вважають усе це нормальним, мовчки, не пускаючись у зайві міркування, допомагали мені розмінювати новенькі срібні монети, що впадали у вічі, а коли мої незліченні багатства вичерпались, холодно і байдуже відвернулися від мене. Вони поводилися точнісінько як інші дорослі, що вважаються порядними діловими людьми і спокійнісінько привласнюють собі чуже добро, навіть якщо воно нажите нечесним шляхом, не допитуючись, звідки воно взялося. Все це неважко було передбачити заздалегідь, і все ж їх поведінка пригнічувала мене, особливо після того, як я помітив, що вони ставляться до мене з дивною стриманістю, стають трохи привітнішими лише тоді, коли я знову приношу з дому гроші, але в той же час, мабуть, ведуть розмови про мене десь у мене за спиною. Але якщо ця боягузливо-обережна, а загалом досить звичайна поведінка більшості моїх товаришів не привела до різкого і болючого розриву з ними, то безмірне себелюбство одного з них і ненависть, що спалахнула між нами, накликали на мене такі прикрощі та страждання, які не часто випадають на долю дітей. Це був невеликого зросту хлопчина з дрібними, але правильними та приємними рисами обличчя, суцільно засіяного ластовинням. Він був не по роках розсудливий, навчався старанно і дуже справно, в розмові зі старшими, особливо з жінками, намагався висловлюватися статечно й не по-дитячому розумно і тому зажив слави добропорядного, вельми здібного хлопчика. Завдяки своїй уважності й терпінню він набув вправності майже в усьому, що від нас вимагали в школі, і хоч за яку б роботу він брався, все у нього виходило якось спритно та добре. Мейєрлейн, – так звали мого приятеля, – не мав, однак, якихось більш серйозних здібностей; в усіх його численних захопленнях і різноманітних витівках ніколи не було нічого нового, нічого свого, і в нього тільки те й виходило добре, що можна було перейняти у товаришів, і його спонукало невідступне бажання навчитись абсолютно всього, що вміли робити інші. Тому він міг із однаковим успіхом виконати якусь складну палітурну роботу, що вимагала акуратності, або перестрибнути через канаву, далеко закинути м’яч або влучити камінчиком у намальоване на стіні коло, і все це ціною тривалих наполегливих вправ; у його зошитах ніколи не було помилок, і вони перебували в зразковому порядку, почерк у нього був дрібний і красивий, і особливо приємний вигляд мали рівненькі ряди витончених округлих цифр, які він виводив із незвичайною ретельністю. Але найголовнішим його талантом була особлива
