простоював перед цією картиною, пильно, як заворожений вдивляючись у безкрайню, позбавлену різких ліній рівнину неба й у величезну сітку листя на деревах, що коливається, й одного прекрасного дня мені спало на думку змалювати її за допомогою моїх акварельних фарб, – що, звичайно, аж ніяк не говорило про мою здатність тверезо оцінювати свої сили. Я поставив картину на стіл, приколов до дошки великий аркуш паперу і розставив навколо себе старі блюдця й тарілки, – позаяк черепків у нас у домі ніколи не бувало. Багато днів бився я над цим нелегким завданням, але був щасливий, що взявся за таку складну та копітку справу; я сидів за роботою з раннього ранку до темряви й відривався від неї тільки для того, щоб нашвидкуруч під’їсти. Мирний спокій, яким віяло від цієї невигадливої, але з почуттям написаної картини, зглянувся й на мою душу і, відбиваючись у мене на обличчі, поступово передався матінці, що сиділа біля вікна за своїм шиттям. Я не помічав, наскільки далекий від натури вже сам оригінал, а бездонна прірва, що лежала між ним і моєї копією, бентежила мене і того менше. То було суцільне нагромадження безформних, волохатих ляпок, в якому цілковите незнання основ малюнка поєднувалося з невмінням володіти фарбами; проте відійшовши подалі та порівнявши мою працю з картиною, що послужила мені зразком, ніхто навіть і зараз не міг би заперечувати, що мені вдалося в якійсь мірі передати загальне враження від цього пейзажу. Коротше кажучи, моя затія подобалася мені, та, захоплений своєю справою, я часом навіть починав півголосом наспівувати, як бувало раніше, але, немов злякавшись чогось, одразу ж замовкав. Одначе, незабаром я почав забуватися все частіше й тепер уже подовгу мугикав собі під ніс; серце матінки пом’якшало, і, як проліски навесні, крізь крижану кору її мовчання почали пробиватися перші слова ласки та привіту, а коли картина була готова, я відчув, що матінка відновила мене в усіх колишніх правах і знову повернула мені свою довіру. Якраз у ту хвилину, коли я знімав малюнок із дошки, в наші двері хтось постукав, і до кімнати урочисто ввійшов Мейєрлейн. Він поклав шапку на стілець, вийняв свою книжечку, відкашлявся і, звернувшись до матінки, виголосив цілу промову, в якій викладав свою скаргу на мене і ввічливо, але наполегливо просив пані Леє, щоб вона сама виконала мої зобов’язання; адже він був би такий засмучений, якби справа закінчилася для нас неприємностями! Потім цей молокосос простягнув обридлу мені книжку матінці й запитав її, чи не зволить вона ознайомитися з цим документом. Матінка в подиві глянула на нього, потім на мене, потім у книжечку і сказала:
– Це що ще таке? Так, значить, ти наробив іще й боргів? Що далі, то гірше! Я бачу, ви обидва поставили справу на широку ногу! – продовжувала вона, пробігаючи очима акуратні колонки цифр, а Мейєрлейн невпинно вигукував:
– Не звольте турбуватися, пані Леє! Тут усе абсолютно точно! Так і бути, цією додатковою сумою, що стоїть унизу, я готовий поступитися, – сплатите мені тільки основний рахунок!
Вона розсміялася