прожив у Тарасконі!..
Почувши це, здивований Тартарен спитав, чому він жодного разу не бачив князя ні в клубі, ні на еспланаді. Його світлість на це ухильно відповів: «Я рідко виходив із дому…» Делікатний тарасконець розпитувати далі не зважився. Адже в житті вельможних осіб стільки таємниць!..
Тартарен був у захваті від князя Григорія. Попиваючи рожеве критське вино, той терпеливо слухав розповідь нашого героя про мавританку. А що він знав усіх тутешніх дам, то запропонував Тартаренові свої послуги – сказав, що незабаром її розшукає.
Пили вони багато й довго. Пили за алжирських дам, за вільну Чорногорію…
А внизу, під самісінькою терасою, плюскотіло море; хвилі накочувались у пітьмі на берег з таким звуком, наче хтось струшував мокрі простирадла. Повітря було тепле, небо – всіяне зірками.
У вітті платанів співав соловейко…
Заплатив за вечерю Тартарен.
X. Скажи мені, як звуть твого батька, і я скажу, як зветься ця квітка…
Ох і мастаки ж оці чорногорські князі ловити перепілок у сильце!
Рано-вранці Григорій уже стукав у двері до Тартарена.
– Одягайтеся, мерщій одягайтеся! Знайдено вашу мавританку. Її звуть Байя… Двадцять років, гарна, як ангел, і вже вдова…
– Вдова?! Та це ж чудово! – радісно вигукнув Тартарен, який побоювався східних чоловіків.
– Вдова-то вдова, але її пильнує брат – ні вдень, ні вночі не спускає з неї ока…
– Отуди к лихій годині!
– Такий уже лютий мавр! Він торгує люльками на Орлеанському базарі…
Тартарен – ані пари з вуст.
– Ну, та байдуже! – провадив князь. – Ви не з полохливих; що там для вас той брат!.. Зрештою, купимо в цього корсара кілька люльок, і, я певен, він полагіднішає… Ну, любий мій плутяго, вдягайтеся! Мерщій!
Тарасконець, блідий, схвильований, палаючи коханням, скочив із ліжка і, квапливо застібаючи широкі фланелеві кальсони, спитав:
– Що ж я маю робити?
– Напишіть вашій дамі! Просіть побачення – що ж іще?
– То вона знає французьку мову? – розчаровано вигукнув простодушний Тартарен: він мріяв про Схід без ніяких домішок.
– Жодного слова не знає! – відповів князь, не змигнувши й оком. – Ви будете мені диктувати, а я перекладатиму.
– О князю, який ви добрий!
І Тартарен став мовчки міряти кімнату сягнистими кроками – думав, що написати…
Ви, звісно, розумієте, що алжирській мавританці не напишеш так, як бокерській гризетці. Та наш герой, на превелике щастя, чудово пам’ятав геть усе, що колись вичитав у книжках; отже, він спромігся скласти листа не просто східного, а найсхіднішого з усіх східних листів, які будь-коли писалися на світі, – там змішалися пишномовність апачів Густава Емара й ламартінівської «Мандрівки на Схід», ще й додалися ремінісценції з «Пісні пісень».
Починався лист так:
«Наче страус у піщаній пустелі…»
А закінчувався:
«Скажи мені, як звуть твого батька, і я скажу тобі, як зветься ця квітка…»
Романтичний