серенади та палаючі смолоскипи під будиночком із баобабом.
Невдоволений був тільки Тартарен-Санчо! На саму лиш думку про мандрівку до Африки і про полювання на левів волосся ставало в нього дибом. Прийшовши додому, він здійняв бучу, називав Тартарена-Дон Кіхота недоумком, мрійником, шаленцем, тричі божевільним, якнайдокладніше змальовував усі лиха, які чигають на нього: корабельна аварія, ревматизм, тропічна пропасниця, різачка, чума, слонова недуга, проказа тощо. І все це – під звуки серенад на честь героя, що досі лунали знадвору…
Тартарен-Дон Кіхот присягався й заклинався: він, мовляв, буде обачний і розсудливий, тепло вдягатиметься, візьме з собою все, що тільки може знадобитися в дорозі, – проте Тартарен-Санчо нічого не хотів слухати. Йому, сердезі, вже ввижалося, що леви розірвали його на шматки, що його засмоктали піски, мов Камбіза… Другому Тартаренові ледве вдалося його заспокоїти, сказавши, що поїде він ще не зараз, що квапитись нема чого, що, кінець кінцем, вони ще й не вирушали…
І справді: хто б це виряджався в отаку мандрівку, не спорядившись як слід? Хіба ж він не знає, куди їде? То чого б це він зірвався отак, ні сіло ні впало?
Наш герой почав із того, що обклався книжками всіх славетних мандрівників по Африці: Мунго Парка, Кайє, доктора Лівінгстона та Анрі Дювер’є.
У цих книжках він вичитав, що відважні слідопити, перш ніж вирушати у тривалі мандри, довгий час привчали себе терпіти голод і спрагу, виснажливі переходи, всілякі злигодні. Тартарен, їх наслідуючи, й собі почав харчуватися самою «перевареною водичкою». «Перевареною водичкою» тарасконці називають юшку з води та скибочок хліба, голівки часнику, кмину й лаврового листу. Сувора дієта, чи не так? Уявіть собі, як кривився над тарілкою бідолашний Санчо!..
Але Тартарен Тарасконський не обмежився «перевареною водичкою». Щоб привчити себе до тривалих переходів, він кожного ранку сім або й вісім разів обходив усе місто – то швидким кроком, то гімнастичним, притиснувши лікті до боків, і, за звичаєм стародавніх греків, з двома білими камінчиками в роті.
Щоб загартувати себе й не боятися нічної прохолоди, роси, туману, він щовечора – до десятої, а то й до одинадцятої години – чатував з рушницею в саду біля баобаба.
І нарешті, поки звіринець Мітен залишався в Тарасконі, стрільці по кашкетах, повертаючись пізно ввечері від Костекальда, бачили на Замковому майдані таємничу постать, що походжала туди й сюди за звіринцем.
То Тартарен Тарасконський гартував волю – привчався слухати рикання лева в нічній пітьмі.
X. Перед від’їздом
Поки Тартарен гартував себе для геройських вчинків, увесь Тараскон не спускав його з ока, з язика і з думки. Стрільці по кашкетах занедбали свої недільні полювання, романси ледь животіли, фортепіано в аптеці Безюке нудилося під зеленим покривалом, на якому засихали, черевцем догори, шпанські мухи… Тартаренова мандрівка зупинила все.
О, якби ви бачили, як вітали нашого тарасконця в гостях! Його видирали один в одного з рук, його позичали, за нього змагалися, його викрадали. Для дам не було більшого щастя, як прогулятися під