зник у прозорому серпанку за кормою «Дункана».
Не збавляючи ходу, 2 вересня о п’ятій ранку яхта перетнула тропік Рака. Повітря в цих широтах стало задушливим, вологим і важким. Розбурхане море не дозволяло пасажирам виходити на палубу, тому жваві розмови тепер тривали в кают-компанії.
3 вересня Жак Паганель знов заходився пакувати свій багаж, готуючись висісти на сушу, а «Дункан» тим часом лавірував між островами Зеленого Мису. Яхта проминула острів Сель, обігнула ланцюг коралових рифів, увійшла до бухти Вілла-Прая та кинула якір за півмилі від берега.
Погода була жахлива: прибій вирував, крізь сильну зливу ледве можна було розгледіти місто, що притулилося на похилій терасі, на відножинах гірського хребта. Картина острова навіювала сум.
Леді Гленарван хотіла була побувати в місті, та через негоду нічого не вийшло. За такої високої хвилі навіть вантажити вугілля на яхту було нелегко, а пасажири «Дункана» ніби потрапили під домашній арешт на судні. Тільки й балачки були, що про погоду.
Паганель нервово походжав уперед і назад, нудно хитаючи головою.
– Ніби якесь прокляття, – бубонів він сам до себе. – Дійсно-бо, сама стихія заповзялася проти мене…
– Чи не хочете ви сказати, що ладні висісти на берег під такою зливою? – стривожено мовила леді Елен.
– За себе, мадам, мені нічого хвилюватися, а от мій багаж і прилади в небезпеці: адже все може загинути.
– Небезпека існує тільки в момент висадки, – сказав лорд Гленарван, – але у Вілла-Прая ви зможете непогано влаштуватися. Там, щоправда, бруднувато, та й сусідити з мавпами й свинями нелегко, але ж такому досвідченому мандрівникові як ви вередувати не випадає. Сподіваюся, що за якихось сім чи вісім місяців вам пощастить відплисти до Європи.
– Сім або й вісім місяців! – скрикнув вражений Паганель.
– Саме так, друже, не раніше. У сезон дощів кораблі рідко підпливають до островів Зеленого Мису. Але ж для вас це не буде гайнуванням часу, чи не так? Архіпелаг іще недосить вивчений, тут є над чим попрацювати.
– Ви могли б дослідити місцеві річки, – підказала леді Елен.
– Тут немає й ніколи не було річок, мадам, – буркнув географ.
– У такому разі поцікавтеся тутешніми лісами, – докинув Макнабс.
– Ліс, пане, – це дерева, а дерев тут теж немає.
– Приємна місцина, що й казати! – підсумував майор.
– Далебі, вам краще було висісти ще на Мадейрі, – сказав лорд Гленарван.
Учений секретар Паризького географічного товариства похмуро зиркнув на Гленарвана.
– Дорогий лорде, – спитав він, – де ви збираєтеся зробити наступну зупинку?
– Тепер уже не раніше Консепсьона.
– Сто чортів! Я тільки й роблю, що віддаляюся від Індії!
– Зовсім ні: щойно ми обігнемо мис Горн, «Дункан» відразу почне наближатися до цієї країни.
– Спритно, сер! Ви справжній мастак, сер! – із посмішкою вигукнув Паганель. – Ось аргумент, який ніколи не спав би мені на думку!
– До