з безліччю кишень. А ще на ньому були важезні жовті черевики та шкіряні гетри.
Знявши з плеча підзорну трубу, що теліпалася на ремінці, загадковий пан розсунув її і спрямував у бік горизонту, силкуючись щось розгледіти в неї. Так у спогляданні виднокола простояв хвилин із п’ять, далі опустив свій інструмент і сперся на нього, як на ціпок, – але труба раптово склалася, і дивак, втративши точку опори, мало не простягся на палубі на весь свій височенний зріст.
Майор Макнабс на те й бровою не повів.
– Стюарде! – голосно гукнув дивний пан.
Містер Олбінет, піднявшись на ют, попрямував до незнайомця.
– Де стюард цього судна? – спитав його незнайомець.
– Це я, сер, та я не маю честі…
– Перед вами пасажир із шостої каюти, – перебив його дивакуватий пан.
– Із шостої каюти? – розгублено повторив Олбінет.
– Авжеж. Як вас звуть?
– Олбінет.
– Чудово, друже Олбінете, – промовив пасажир із шостої каюти. – Я прошу вас подбати про мій сніданок. Я, щоб ви знали, просто помираю з голоду – вже тридцять шість годин як я нічого не їв. Власне кажучи, ці тридцять шість годин я проспав, що цілком нормально для людини, яка, не зупиняючись, примчала з Парижа до Ґлазґо. Коли снідають на борту цього судна?
– О дев’ятій, – механічно відповів Олбінет.
Незнайомець спробував було поглянути на годинника, але зміг знайти його тільки в дев’ятій кишені, безуспішно перевіривши попередньо вісім із них.
– От лихо, зараз ще й восьмої немає! – розчаровано вигукнув він. – От що, Олбінете, принесіть мені тарілку бісквітів та склянку шеррі, щоб я не помер від виснаження.
Олбінет остовпіло стояв, чудуючись дивній поведінці балакучого пасажира.
– Де ж наш капітан? Він що, досі спить? А його помічник? – сипав запитаннями незнайомець, роззираючись навсібіч.
У цю хвилину на трапі нарешті з’явився Джон Манґлс.
– Капітан перед вами, – сказав Олбінет.
– Дуже, дуже радий! – вигукнув незнайомець. – Я просто щасливий познайомитися з вами, капітане Бертон!
Настала черга дивуватися капітану Джонові Манґлсу. І не тільки тому, що його назвали чужим ім’ям, а й дивній появі на борту судна нового пасажира.
– Дозвольте потиснути вашу мужню руку! Мені здалося це нетактовним у момент відплиття, коли навколо було стільки метушні. Але сьогодні…
Джон Манґлс мовчки подивився на стюарда, потім на незнайомця.
– …Але сьогодні, дорогий капітане, – вів своєї дивак, – ми з вами вже майже друзі, так? Чи задоволені ви зі своєї «Шотландії»?
– Даруйте, про яку «Шотландію» ви весь час торочите? – промовив нарешті Джон Манґлс.
– Як?! Про чудове судно «Шотландія», на якому ми з вами маємо щастя зараз перебувати. Скажу вам, я багато втішних відгуків чув про «Шотландію» і про її чудового командира, капітана Бертона! Ви випадком не родич легендарного африканського мандрівника Бертона? Ця надзвичайно відважна людина…
– Сер,