укриті жовтими кристалами, – давалася взнаки близькість вулкана Антуко. У таких місцевостях часті підземні поштовхи постійно змінюють їхній вигляд: лавини засипають стежки, а все, що могло бути дороговказом, просто безслідно зникає. Отож провідник завагався: зупинившись, він почав озиратися, намагаючись знайти стежку серед кам’яного кришива.
Лорд Гленарван не відставав від провідника ні на крок. Він не поспішав із запитаннями, вважаючи, що у досвідчених провідників, як і в мулів, є особливий інстинкт, і в таку скрутну хвилину краще покластися на нього. Так загін проблукав іще близько години, марно намагаючись відшукати дорогу, і нарешті змушений був зупинитися – шлях заступала прямовисна скеля. Провідник зліз із мула, схрестив на грудях руки і мовчки стояв, роздумуючи.
– Ви загубили прохід? – спитав його Гленарван.
Провідник заперечливо похитав головою.
– Ні, сер. Ми на ньому стоїмо. Бачите – ось попіл від вогнища, яке розкладали індіанці-пастухи, а ось – сліди копит коней і овець.
– Тобто вони йшли саме цим шляхом?
– Так. Але тепер це неможливо: землетрус перепинив дорогу.
– Для мулів, та не для людей, – озвався майор.
– Вирішуйте самі, – знизав плечима провідник, – хоча ще не пізно повернутися й піти через інший перевал.
– Скільки на це знадобиться часу?
– Днів зо три, не менше.
Лорд Гленарван замислився. Було цілком очевидно, що мули тут не пройдуть.
– Ну як, друзі, підемо вперед чи повернемо? – запитав він супутників.
– А що, власне, сталося? – вигукнув, посміхаючись, Паганель. – Адже залишилося зовсім небагато – тільки здолати гірське пасмо, протилежний схил якого значно легший для спуску, ніж той, на якому ми зараз стоїмо. На східному схилі ми знайдемо і провідників, і коней. Отже, вперед!
– А ви не підете з нами? – спитав провідника– англійця лорд.
– Я лише простий погонич мулів, – відповів той, – і не можу кинути своїх тварин.
– Обійдемося й без провідника, – мовив Паганель. – По той бік скелі ми знову опинимося на стежці, і я не згірше за місцевого жителя приведу вас простісінько до східного підніжжя Кордильєр.
Потому Гленарван заплатив провідникові й відпустив його разом із пеонами та мулами. Зброю, інструменти та харчі семеро мандрівників розділили – кожен отримав свою частку поклажі. Вирішили рушати в дорогу негайно і, якщо буде треба, продовжити сходження навіть потемки. На лівому схилі розпадини петляла ледь помітна стежка, і після напруженого й небезпечного двогодинного підйому та спуску загін знов потрапив у прохід Антуко. Проте стежки між скелями знайти так і не вдалося: останній землетрус перетворив усе довкола на хаотичні купи скельних уламків.
Усю ніч тривало непросте сходження. Мандрівникам доводилося видиратися на неприступні пласкі «полиці» в горах, перестрибувати через широкі й глибокі розколини. Ось коли стали в пригоді сила Малреді