пунктиром.
Зоставшись удвох в районі Долгова, Чонкін і Клим Свинцов кінець осені і початок зими провели в лісі, пересуваючись по ньому безцільно, наче ведмеді-шатуни, і за звірів таки їх сприймали місцеві жителі, що заходили до лісу для заготівлі грибів, ягід чи дров. Серед сільського населення в цій окрузі ходили в той час чутки про те, що з початком війни в місцевих лісах з’явилися партизани, а також у значних кількостях ведмеді, чорти і мавпи. Та вони, обірвані, голодні й холодні, і справді стали схожими на якихось звірів. Чонкіна упізнати ще було можна, у нього борідка відросла татарська, рідка, яка не приховувала основних рис обличчя, а ось Свинцов до брів заріс рудою і брудною шерстю, та такою густою, що перш, ніж роздивитися на щось, шерсть цю розсував руками. Деякі люди сприймали наших утікачів не за звірів, а за диких партизанів, хоча їм не до партизанства було, а тільки б не потрапити при цьому ні до наших, ні до німців і якось прохарчуватися. Інші на їхньому місці з голоду б здохли, та вони були людьми, що виросли на природі і були її часткою, до того ж мали при собі гвинтівку з набоями. Якось усе ж таки харчувалися. То пташку підстрелять, то гриба зірвуть, то брусницю зберуть. Багаття розпалити – вогонь древнім способом, за допомогою кресала і каменя, добували. Знайшли десь каску німецьку ще з Першої світової війни, іржаву і з діркою від кулі. Дірку шматком онучі заткнули, перетворили каску на каструлю. Ганчірка, намокнувши, не прогорала. Варили грибний суп з опеньків (їх того року видимо-невидимо вродило), компот і відвари із трав. Спали, не знімаючи шинелей, на сирій землі. Поки жити було можна, але якось вночі підморозило, а вранці поглянули: опеньки, всі враз, почорніли і зів’яли. Кочки вкрилися тоненькою льодяною кіркою. Брусниця під нею була наче під склом у музеї. У музеї Чонкін бував лише один раз, коли комендантську роту возили в місто і там показували якраз під склом ікла вимерлих тварин, наконечники списів і прикраси тодішніх людей. І там же, він запам’ятав, були такі бусинки, наче як у брусниці, і так лежали під склом, поблискуючи. Зима наступала, виникало завдання якось її пережити. Хотіли вирити землянку, але інструменту більш підходящого, ніж багнет, не було. Однак доля до них виявилась більш чи менш прихильною. Якось, збираючи хмиз для багаття, Чонкін і Свинцов наблизилися до густих кущів, як там раптом ворухнулося і вибралося назовні щось волохате.
– Відмедь! – вигукнув Свинцов і, відстрибнувши, скинув гвинтівку.
Але це був не ведмідь, а пречудна істота, покрита довгою шерстю, з пролисиною вздовж хребта. Вискочивши із кущів, вона кинулась геть. Свинцов, сам перетворившись у цей час у звіра, ринувся в погоню. Істота досягла найближчого дерева і, спритно перебираючи усіма чотирма лапами, вмить злетіла до самої верхівки. Звідтіля занепокоєно стежила за підійшлими.
Свинцов, приставивши гвинтівку до ноги, запитав Чонкіна:
– Шо за животне, не відаєш?
– Не знаю, – здивовано сказав Чонкін. – Схоже, шо обіз’ян.
– Ти шо? – обурився Свинцов. – Ти обіз’янів видів коли-небудь?
– Видів, – сказав Чонкін. – Нас торік у звіринець